Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Алма лягла на пісок і заплющила очі. Тут було приємніше лежати, ніж на матраці в задушливій фаре. Їй не заважали краби, які метушилися довкола. Закуті в свої панцирі, вони були єдиними створіннями, які рухалися на узбережжі, єдиними живими істотами на всьому світі. Вона пролежала на тій вузенькій смужці землі між двома небесами, доки не зійшло сонце, доки і з неба, і з моря не позникали зірки, але ніхто так їй нічого й не сказав.
Настало Різдво, а разом з ним — сезон дощів. Дощ приніс порятунок від пекельної спеки, а ще — на диво величезних равликів і вологі плями плісняви, що цвіла в складках Алминих зношених спідниць. Чорний пісок на узбережжі затоки Матаваї просяк вологою, наче пудинг. Через проливні дощі Алма мусила цілими днями сидіти вдома, де крізь воду, яка молотила по даху, не чула навіть власних думок. Природа помалу захоплювала її крихітну хатину. Популяція ящірок під дахом за одну ніч потроїлась — воістину біблійна пошесть! По всій фаре вони залишали після себе тугі бубки екскрементів і рештки напівперетравлених комах. У розмоклих глибинах єдиного черевика, що зостався в Алми в цілому світі, розрісся гриб. Грона бананів вона повісила на балку, щоб мокрі й нахабні пацюки не могли їх дістати.
Якось уночі Роджер навідався до неї, заступаючи на свою щовечірню вахту, й так і залишився з нею; він просто не наважувався вийти під зливу. Алмі хотілось, щоб він прогнав пацюків, але й на це у пса, очевидно, не стало духу. Роджер далі не дозволяв Алмі годувати його з руки — відразу на неї гарчав — але інколи куштував її їжу, якщо вона клала її на підлогу й оберталася. Деколи пес дозволяв їй погладити його по голові, поки він дрімав.
Бурі налітали зненацька. Було чути, як далеко в морі наростає шторм — вітри з південного заходу ревіли все голосніше й голосніше, наче потяг, який от-от прибуде на станцію. Якщо заповідалась особливо люта буря, морські їжаки виповзали з води, шукаючи вищого, безпечного місця. Часом вони знаходили притулок в Алминій хатині, і вона мусила ще уважніше дивитися під ноги. Дощ сипав стрілами. Річка на другому боці узбережжя каламутилась, поверхня затоки кипіла й плювалась. Що сильніше наростала буря, то ближче до Алми підступав світ. З моря до неї підкралися туман і морок. Спочатку зник обрій, потім острів Муреа вдалині, тоді риф, за ним узбережжя, і врешті вони з Роджером опинилися удвох серед імли. Світ стиснувся до розмірів Алминої хатини — крихітної й не надто захищеної від води. Стугонів вітер, моторошно гуркотів грім, періщив дощ.
А тоді злива на якийсь час ущухала і зненацька поверталося палюче сонце — яскраве, сліпуче — завжди ховаючись ще до того, як Алма встигала висушити свій матрац. З піску хвилями здіймалася пара. З гір віяв вологий вітер. Повітря над узбережжям потріскувало й колихалось, наче простирадло, яке хтось узявся витріпувати, — пляж немовби струшував із себе наслідки наруги, яку щойно пережив. Відтак кілька годин чи днів панувала спокійна, волога погода, доки не здіймався наступний буревій.
У такі дні Алма сумувала за своєю бібліотекою і просторим, сухим, теплим маєтком. Під час сезону дощів на Таїті вона б упала в сильний відчай, якби не одне чудесне відкриття: дітлахи в затоці Матаваї обожнювали дощ. Найдужче — ватага Гіро, та й чому б і ні? То був час ковзатися по багнюці, хлюпатися в калюжах і розрізати на дошці небезпечні, шалені хвилі повноводої річки. П’ятеро хлопчаків перетворювалися на п’ятьох видр, які не те що не боялися води, а насолоджувалися нею. Лінощі, які охоплювали їх у спекотний, посушливий сезон нудьги, змивала хвиля бурхливого, веселого життя. Хлопці з ватаги Гіро здавалися Алмі схожими на мох: у спеку той висихав і розм’якав, та варто було впасти доброму дощу, й він тут же оживав. Які незвичайні діти, рушії воскресіння! Вони кидалися у вир життя в цьому промоклому світі з такою самовідданістю, енергією і запалом, що Алма мимоволі поверталася думками у власне дитинство. Дощ і багнюка теж ніколи не ставали на заваді її дослідженням. Цей спогад викликав у неї різке, несподіване запитання: чому ж тепер вона ховається, зіщулившись, у хатині? Дівчинкою вона ніколи не втікала від негоди, то чому втікає тепер? Якщо на цьому острові нема місця, де можна сховатися від дощу, то чому б просто не вийти під зливу? Це запитання потягнуло за собою наступне: чому вона досі не попросила ватагу Гіро допомогти їй із розшуками Хлопчика? Хто скоріше знайде загубленого тутешнього юнака, як не його ровесники?
Щойно це збагнувши, Алма вибігла з хатини й окликнула п’ятьох шаленців, які саме захоплено кидалися грязюкою. Вони підкотилися до Алми одним слизьким, брудним, веселим клубком. Розсміялися, побачивши, як білошкіра пані стоїть посеред бурі на пляжі в промоклій сукні й мокне до нитки просто в них перед очима. Ото розвага, ще й безкоштовна!
Алма прикликала хлопчаків ближче й звернулася до них мішанкою таїтянської й англійської, енергійно жестикулюючи. Пізніше вона не могла згадати, як їй вдалося пояснити, чого їй від них треба, але основна думка звучала так: «Хлопці, настав час пригод!». Вона запитала, чи знають вони, в які саме місця в глибині острова сестра Ману радить нікому не ходити? Чи відомі їм усі заборонені місця, де живе гірський народ і де розташовані найвіддаленіші язичницькі села? Чи хотіли б вони провести туди сестру Віттекер і пережити неймовірні пригоди?
Хотіли б? Ну звісно, хотіли б! Їх так захопила її пропозиція, що вони вирушили в дорогу того ж дня. Точніше, тієї ж миті, й Алма, не вагаючись, пішла слідом за ними. Без мап, без їжі, без — о Господи! — парасоль, хлопчаки повели Алму в гори за межі місіонерського селища, далеко від маленьких прибережних сіл, де вона вже побувала раніше. Вони піднімалися вгору, у туман, у дощові хмари, до порослих джунглями гір, які Алма вперше побачила з палуби «Елліота» і які тоді здалися їй такими лячними
