З ким би побігати - Давид Гроссман
— І от уяви тепер, що у мене над головою висить «Манчестер»! — простогнав Шай. — Як мені оклигати з Бекхемом і Йорком над балдою?
Тамар знову розреготалася і згадала, як недавно її мучило питання: чи може людина стати самою собою, якщо, виконуючи якесь завдання, заморозила свою Душу?
Асаф розповів про одного свого приятеля, Рої, теж уболівальника «Апоеля», взагалі-то вже колишнього приятеля, у якого в кімнаті немає жодної жовтої речі: ні горнятка, ні сорочки, ні килимка, ні горщика — ані натяку на жовті кольори «Бейтара». І так вони балакали, а Тамар слухала з подвійним задоволенням, ковтаючи їхню розмову, немов ліки, що зцілюють одразу від двох недуг. Часом вона підкидала питаннячко — наприклад, про «колишнього приятеля» Асафа. І він розповідав усе як є, а Тамар слухала і з полегкістю думала, що Асаф — пряма її протилежність у всьому: у зацікавленнях, у внутрішньому ритмі, у сімейних стосунках, у цілковитому його невмінні прикидатися. Їй подобалося, що він так повільно говорить, обдумуючи кожну відповідь і ніби оцінюючи кожне своє слово. Вона й не думала, що у неї вистачить витримки терпіти таку повільність, і вже тим паче не думала, що таке гальмо може їй сподобатися. Він з тих, думала вона, хто залишається самим собою, навіть коли ти обернешся до нього спиною. У нього чистий голос, а цього не навчишся у викладачів вокалу. Крізь тканину джинсів вона відчувала неквапливо пульсуючу в артерії кров і думала, що він точно проживе до ста років, і до самісінької смерті ростиме і потихеньку змінюватиметься, й учитиметься все нових речей, і нічого ніколи не забуде.
Потім їм довелося сховатися у печері, бо на обрії з’явилося двійко туристів. Їм слід було насторожитися й уважніше розглянути цих двох, одягнених зовсім не по-туристськи. Але вони так розслабилися і розм’якли, що інстинкт самозбереження притупився. Тому вони не стали придивлятися до приходьків, швидко зібрали свої манатки, прикрили вхід у печеру гілляччям і сховалися.
Майже одразу до Шая повернулися болі — короткі канікули закінчились, і Асаф з Тамар знову взялися до звичного діла. Це знову були м’язові болі, не такі сильні, але все ще виснажливі. Печера наповнилася смородом від мазі, яку Тамар купила спеціально на цей випадок. Шай стогнав, що від мазі йому і жарко, і холодно, і раптом він знову виявився відкинутий назад і почав кричати, що Тамар з нього знущається, мучить його, і кому все це потрібно, хіба було погано раніше, він ніколи не зможе грати так, як грав під «гариком», таке почуття є тільки у Бога і у Джима Моррісона. І у нього воно теж було, а тепер от немає. Він знову почав шукати героїн, йому верзлося, що він сидить у таксі, яке прямує у Лод. З надзвичайною достовірністю Шай змалював дорогу, згадав навіть запорошений багряник[64] на в’їзді до тамтешніх нетрів. Тамар з Асафом не розуміли, про що він говорить, але слухали як загіпнотизовані. Ось він велів таксистові зупинитися і почекати поблизу, ось підходить до будинку з високою огорожею, стукає в двері. Господар не відчиняє, але виймає одну цеглину з огорожі. Шай не бачить, але чує його і знає, що у того в руці, і ось він просовує гроші в дірку, а той — Господи, дякую тобі — передає йому пакетик, він уже у нього, і ось він знову в таксі, хутко, їдь, рушай, і він японським ножиком розрізає краєчок, боже мій, де ж фольга, Тамар, де моя фольга?!
Шай раптом закричав і почав шваркати рукою по стегну, немов звивав папірець у рурку, потім затремтів усім тілом, випалив: «Ну й глюки, більше не можу», на хвильку забувся сном, різко прокинувся, схопився і вибухнув промовою:
— Що таке люди? Люди — лайно, люди — лежалий товар. Ці тварюки до смерті бояться оригінальності, геніальності. Адже у кожної людської спільноти є тільки одна мета — каструвати своїх геніїв, одомашнювати їх. Це правильно і щодо держав, народів, родин, особливо — щодо родин! У мене, та в мене ніколи не буде родини, ніколи! На хрін мені потрібна ця смердюча купка ханжей, а потім ще настругати дітей — нове покоління нещасних?! Ви подивіться навколо, люди готові розірвати своїх дітей, тільки ради того, щоб вони не обісрали їхнього чистенького життя, не ганьбили їх перед друзями-знайомими!
Шай важко дихав, очі його ледь не вилазили з орбіт, обличчя ніби вкрив шар пилу. Тамар зрозуміла, що це вже не ломка, що це випліскуються справжні жах і гнів Шая, раніше задавлені наркотиками. Коли вона захотіла посадити його, він із силою відіпхнув її, і вона поточилася й упала горілиць, скрикнувши від болю. Асаф схопився, щоб зупинити Шая, але той і не подумав битися. Він кричав, що Тамар така ж, як усі, що вона хоче задушити його геніальність, видресирувати його, зробити домашньою твариною. Що більше Шай ярився, то грубішими й безжальнішими ставали його слова. Асаф подумав, що треба припинити цей жах, але, поглянувши на Тамар, побачив чи відчув, що вона забороняє йому втручатися, що це їх особисті справи — її і Шая.
Заспокоївся Шай так само раптово, як і розлютився — без видимої причини. Зігнувся, опустився на матрац, притиснувся до руки Тамар, поцілував, вибачився і за удар, і взагалі за все. І розплакався: яка вона добра до нього, як завжди була йому замість матері, хоч і молодша за нього на два роки, і він ніколи її не відпустить від себе, тільки вона розуміє його в цьому світі, хіба так не було завжди? І раптом знову схопився, немов марив, заволав, заричав, що насправді вона хоче його убити, що вічно йому заздрила, бо він талановитіший, оригінальніший у всьому, а вона знає, що без наркоти він ніщо, кастрат, як
