Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
Посаджено було довкола палацу на Краснім дворі заморські рослини, які мали б прикрасити будівлі, надавши йому такого самого вигляду, як і цареградським палацам. Але те заморське давно вже повипалюване було половцями шолудивого Боняка, а на його місці гнало з землі київське зело, що росте, як відомо, з швидкістю просто несамовитою, забиваючи й глушачи все чуже, непристосоване, тендітно-витончене. Київські дерева, порозроставшись за кілька літ, змінили відновлений Мономахом Красний двір, в самому палаці, не пристосованому до руських морозів, довелося, ламаючи заморські мармури й коштовні мозаїки, ставити прості печі для зігрівання; печі наповнили палати димом і кіптявою, князі блукали в сизому мороці, чхали, мерзли, а ще лякалися цілковитої незахищеності Красного двору, який поставлено було далеко за Києвом, за Лаврою, за Звіринцем; через те після Всеволода ніхто з князів надовго там і не затримався, лиш Мономах, чоловік мужній і невибагливий, побув там якийсь час, все ж надаючи перевагу Ярославовому дворові коло Софії Київської.
Ростислав не вибирав собі двору: взяв те, чого не хотів ніхто. Тут він не дратував своїх супротивників, бо не був у самому Києві. Водночас вдовольняв свою пиху, бо ж Красний двір вважався належністю Києва і слугував час од часу великим князям, які звідси справляли свою владу. Самоти не лякався, бо ж мав коло себе вірну дружину, окрім того, упевнений був, що прийдуть до нього многі, бо ж голова в людини влаштована таким чином, що там завжди знайдеться місце для княжих закликів, припросин і обіцянок.
Заспокійливе неробство приваблювало в щонайлихіші часи. За кілька день на Красний двір набилося такого люду, якого не було тут від самого заснування. Юрмилося, штовхалося, просторікувало, пило, обжиралося. Нищилися потрави, нищилися дні й ночі, проведені в пустих похваляннях і домаганнях, нищився, кажучи просто, з'їдався час — єдина річ, зникнення якої люди не зауважують, легковажно забуваючи, що час втрачений — непоправний і непоновний.
На Красному дворі відбувалося з'їдання і доїдання. Чого не з'їв князь та боярство, те доїдала старша дружина, чого не доїдала старша дружина, поїдали отроки, після отроків підбирали служки, кожен намагався урвати ласіший шматок, приберегти неторканим жирніше й солодше, поцупити, ще й не донісши до столу, заховати, ще й не показуючи на ясні очі, кожен закуток палацу ставав місцем таємних учт, прихованих плямкань, ненажерливих зазіхань.
Слова „обід“, „учта“, „вечеря“ втратили свій зміст, вони вживалися тут як прості й бліді, до речі, замінники того безмежного, невпинного, супроводжуваного простими людськими діями — сидінням за столом, розмовами, спанням, — величання Ростиславового, яке мало передувати остаточному переходу влади над Києвом і всіма руськими землями в руки достойні, а чиї — того вже не міг пригадати й сам князь Ростислав, що забув про Ізяслава, якому недавно присягався в синівській вірності, забув про власного вітця, який послав його сюди не для дурних величань, а щоб показав красу й спокійну силу суздальців і їхнє відкрите серце. Запаморочення своїм походженням і становищем сягнуло в Ростислава, здавалося, найвищих вершин; чи ж міг якийсь там незначний чоловік, простий лікар, якому пристало мацати спітнілі лоби й черева немічних, вирвати Ростислава з його розбігу до влади, нагадати про справжнє призначення, невиконання якого загрожувало кінцем усьому, найперше — самому князеві Ростиславу, — чи міг, отже, і чи смів?
Ясна річ: князь міг уривати для своїх похвалянь і величань якийсь там шмат ночі, але загалом ніч все ж таки відводилася для спання й відпочинку. Будити князя для двох прибульців з Києва, гостей нежданих і досить дивних, ніхто не захотів. Князівські сни призначені для заспокоєння й насолоди, а не для обурення. Отож, обурення неминуче мало б припасти на долю тих, хто наважився б їх перервати.
Блідолиций тисяцький Ростиславів, чоловік так само невиразних замірів і відчуттів, як і його князь, вийшов назустріч Дулібові, вислухав його спокійну мову, не сказав нічого, так ніби погоджувався з лікарем, але й не зробив нічого, аби пришвидшити його побачення з князем.
— То що? — спитав його Дуліб.
Тисяцький ще трохи подивився йому через плече, нічого, власне, й не бачачи, тоді промовив безбарвним голосом, який дуже нагадував князів голос:
— Треба спати.
— Проспите з князем усе.
— Вночі не діється нічого й так. Припекло тобі.
Він пішов, навіть не подбавши, щоб Дуліба влаштували де-небудь у цьому задимленому, заплямканому палаці, та лікар однаково не мав наміру спати: Іваниця ж не рвався до спання не так з запопадливості, як з цікавості. Поволі віддаляючись від Дуліба, він тепер мовби придивлявся до нього збоку, і виходило, що це навіть якось розмаїтить тобі життя, однаково, що помітив гарну жінку й стежиш, куди вона йде, і куди заверне, і що з нею станеться.
Йому тільки несподівано захотілося їсти. Видно, спричинився до того самий дух Красного двору, оті гори переїдів, обгризеного маслаччя, серед яких харчали й хропли нікчемні нероби, лизоблюди й лизогуби.
— Оце хропуть! — мовби аж позаздрив Іваниця. — Казав князь Юрій, Бог Адама вигнав з раю за те, що той отак хропів і не давав Всевишньому виспатися як слід. А князь твій, Дулібе, десь спить, і йому, виходить, не заважають оці харчуки.
— Здається мені, Адама вигнано за дещо інше, — віджартувався Дуліб.
— За те не виганяють. Бо ж і сам Бог грішить потихеньку. Алголів он скільки довкола себе розплодив, там тобі й шестикрильці, й трьохкрильці, і з двома крильцями.
— Анголи не жінки.
— А хто ж вони? Ти читав багато книг, хіба десь написано, що анголи — чоловіки? А раз не написано, то виходить — жіночки. А з'їв би я оце якусь смаженину свіженьку. Може, пошукаємо, де вони того оленя смажать для князя та урвемо там по шматочку?
— Треба нам не проґавити князя. Бо як обсядуть його, тоді не проб'єшся й слово мовити.
— Оце! Хіба тут словом щось удієш? Взяти б дрючок та розігнати цих дармоїдів, а князеві твоєму…
— Не забувай: маєш завдячувати йому своїм визволенням. Так усі вважають, і так повинно бути надалі. Не гаразд, коли станеш до своєї вдячності долучати похмурість або, що гірше, необережним словом розкриєш нашу таємницю. Знаємо про все втрьох: ти, я і князь Ростислав. Затям собі це, Іванице.
— Одні тямлять, другі затямлюють — ото й вся справедливість, що ти нею протурчав мені вуха, лікарю.
Далі блукали мовчки. Серед величезної незатишності й
