Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
Для нього не розрізнялися щоденність і урочистість, успіхи й поразки, нестачі й надмірності — все зливалося всуціль. Самовпевненість його не мала меж, бо він, власне, не знав, що таке межі й обмеження. Володіючи невичерпними запасами погорди, він не відав нічого про страх, а отже й про надії. Людині ж, коли вона хоче бути справжньою, треба час від часу лякатися, тоді вона гостріше відчуває привабливість спокою і цінує впевненість сподівань.
Коли ж страх невідомий взагалі, тоді так само незнаний і спокій, і чоловік живе в якомусь непевному світі, де все неокреслене, де ніщо не має імені, сутності, необхідної наповненості — такому судилося бути пустим від народження, самою лиш оболонкою, яка не може мати значення. Тут насувається неминуче запитання: а як же інші? Бо хіба ж історія не зберегла нам імені Ярослава Мудрого, що теж народився князем, і отже, мав усі переваги й передумови, щоб стати нічим, а став творцем великої держави, з'єднав народ, розбудував і прикрасив городи, розсилав на всі усюди не лише своїх воїнів, купців з небаченими товарами, грамоти з золотими печатями, а й мудрість? А його син Всеволод, прозваний „п'ятимовним чудом“? А внук Володимир Мономах? А правнук Юрій, прозваний Долгоруким — одними з любов'ю, а другими — від безсилої зненависті? Чому ж у того Юрія вродився такий пустий син, як Ростислав? Адже мав Юрій вперто-мудрого сина Андрія, мав здобичливого Гліба, мав Івана, чесного й чистого. Щоправда, був у нього й занадто тихий Борис, і шаленець Ярослав, і нікчемний тілом і духом Святослав. Юрій, розгублений щедрою плодовитістю своєї жони, нічого не встиг додати своїм дітям, дарував їм свою любов, дарував велику землю, але того було мало. Бо найдорожче в людині — здібності й чуття. Позбавлена цих властивостей, вона перестає бути власне людиною, а тільки носить те чи інше наймення. Так сталося з Ростиславом. Коли б з ним заговорили про здібності, то з шанобливою ущипливістю він пояснив би, що здібності — ніщо. Люди ніколи не питають, що ти вмієш робити. Вони лиш хочуть знати, хто ти є, якого походження. Про чуття, ці невловимо-зникомі властивості, мови не могло бути зовсім. Досить повірити в свою винятковість, як усе в тобі напружується, і ти стаєш рабом власної вищості, благовознесення, куди незмога пробитися простим людським порухам, де не місце чуттям обережності й передбачливості; передбачливість іде поруч з мудрістю, вона оберігає від лиха сущого і дає змогу попередити настання нещасть, виступає мовби сестрою обережності, а раз так, то чоловік, позбавлений цих властивостей, неминуче має загинути.
Дуліб передчув загибель Ростиславову ще в перше їхнє побачення, коли, розбуджений зі сну в суздальській острівній баньці, глянув на обличчя молодого князя. Але то був погляд лікаря, що вгадує хворощі вже при їхньому наближенні до людини, хоч би якою здоровою видавалася вона зовні. Тоді Дулібові не йшлося про якусь неміч, що вже підточує Ростислава. Він вичув наближення хвороби, пожадливої й невблаганної. Ось дерево могутнє й зелене, а має впасти, і ніхто його від того не порятує, ніхто не скаже, від чого й коли воно впаде, але те станеться неодмінно. Так подумалося лікареві тоді.
Тепер уже знав напевне, що Ростиславу загрожує загибель з двох боків. Або ж стане він жертвою власної необережності, пиховитості, недбалості й зневаги до світу, а світ цього нікому не прощає і метаться жорстоко і швидко. Або ж не витримає того напруження, в якому, сам того не відаючи, перебуває з самого народження, вважаючи себе єдино здоровим і досконалим серед усіх, тоді як дні його вже полічені, на що непомильно вказує безкровність його обличчя, всезагальна брезклість, мертвий погляд очей, суцільне знесилення. Оболонка не важить. Зовні потужне тіло, могутня статура, маєстатичні рухи, владний голос — цього було задосить для душ невтаємничених, щоб повірити в ймовірну силу Ростиславову, та, лихо в тім, що й він вірив у свою силу, у свою вищість, у свою, сказати б, безкінечність, забуваючи про те, що хворіють лише здорові, а вмирають тільки живі.
Дуліб застерігав Долгорукого, коли той намірявся послати Ростислава в Київ для справи небезпечно-обачливої. Але князь Юрій занадто перейнявся князівським способом поведінки свого сина, він вірив, що Ростислав приголомшить цілий Київ, і люд, забачивши такого сина, з нетерпінням і захватом очікуватиме його батька, бо ж відомо, що син — то лише натяк на справжні гідності власного отця, в синові дано бачити спадок і набуток, знайомство з яким закономірно має викликати бажання зазнайомитися й з самим щедрим дарувальником таких високих гідностей.
Ніхто так не помиляється, як батьки щодо власних дітей. Долгорукий так само не уникнув цієї розповсюдженої слабості людської. Дуліб не відчував у собі аж такої сили й права, щоб повчати князя Юрія, розраювати його у власному синові, він обмежився лиш натяком, може, й непоміченим або просто збутим неувагою князівською. Не міг він наполягати на своєму ще й тому, що діло, на яке посилано Ростислава (а з ним, власне, і Дуліба та Іваницю), було суцільна непевність і невизначеність, самі лиш сподівання чогось, неясні бажання, викликані високими прагненнями Долгорукого, душа якого була давно вже в Києві: його обачливість застерігала всіляко, він не хотів війни, не хотів кровопролиття, сподівався мало не на чудо, і ось одним з таких проявів чуда мався бути його син Ростислав. Прийти до Києва, до київського князя, до киян, показатися, сподобатися, справити враження. Ось які суздальці! Дуліб же тим часом мав би придивлятися та прислухатися, збирати думки, зауважувати настрої і простого люду, і можних, йшлося про те, щоб прихилити якомога більше душ, при тому не скривдивши й не образивши, а отже, й не знехтувавши жодною! Справа, прямо кажучи, не для зарозумілої урочистості Ростиславової, який, звісно ж, не міг стерпіти ні довгого сидіння в якійсь богом забутій Котельниці, ні перебування в невідомості, ні покірливого очікування приходу Ізяслава, який тим часом десь плюндрував Суздальщину. Він не міг допустити
