Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
Князь Ростислав спав довго і міцно, як людина, не обтяжена сумнівами й тривогами. Ще довше він одягався з допомогою свого опальника, бо не личило стороннім бачити князя не у своїй величі й славі його високої гідності, підкреслюваної доладно вбранням і коштовним озброєнням; через те Дуліб добрався до Ростислава вже й сам, як Іваниця, зголоднілий і досить-таки розізлений.
— Здоров будь, князю, — привітався він і не витерпів, додав: — Спиш гарно, дим не душить тебе, а видно, лиш лоскоче. А дим не тільки в цьому палаці, а й над цілою землею Суздальською, не забудь.
— Ну, — скривився Ростислав. — При рабові пробуєш докоряти князеві?
Червоні плями гордовитості й нездорового пожвавлення ще більше відтінювали звичну гидливу безкровність його обличчя. І в голосі теж билася неприхована бридливість, коли кинув свої образливі слова на Іваницю.
— Не раб, — твердо мовив Дуліб. — Товариш мій Іваниця. І відаєш про це вельми гаразд, князю. Отець твій…
— Тут я князь, — урвав його мову Ростислав, — і з рабами не…
— Зостанемося обидва, — в свою чергу не дав йому договорити лікар, — зостанемося обидва або ж…
— Ну? — скинув брови, вдаючи цікавість і наляканість Ростислав.
— Або кинемо тебе і вже не повернемося ніколи!
— А!
— Захопився занадто собою, князю, і забув…
— А!
— В твоїх руках наміри цілого життя князя Юрія. За ним же стоїть цілий народ наш…
— А!
Зазнавши поразки з Іваницею, Ростислав тепер метався Дулібові оцим своїм безглуздо-байдужим „а!“, відштовхував від себе, нагадував, що, навіть стоячи поряд, ти повинен відчувати: він князь, і маєш триматися від нього на тій відстані, яку нікому з смертних не дано подолати, бо то — відстань походження й народження, незнищима й нездоланна, тому зблизитися з князем однаково, що дострибнути до Бога.
— Як домовлено було з князем Юрієм, пішли ми з Іваницею поміж київським простим людом, і можемо вже сьогодні сказати, що кияни ждуть Долгорукого, хочуть побачити його в своєму городі…
— А!
— Ти ж тим часом, князю, виявляєш необережну неперебірливість, допускаєш до себе людей, яким вірити не можна, і цим загрожуєш…
— Загрожую? Кому ж?
Він звик питати, не слухаючи відповідей, бо щастя для всіх, так вважав, було вже в самому князівському розпитуванні. Тому не став слухати відповіді Дулібової, а відразу й додав:
— Знаю, що роблю.
— Петрило — ворог твій і князя Юрія, а ти його пригрів.
— А!
— Петрило — довірений у воєводи Войтишича і в ігумена Ананії.
— Войтишич? Його тут не було. Ігуменів — не було. Ще?
— Від Войтишича й ігумена послано гінця до Ізяслава. Сказано про тебе й про мене. Гінця споряджав Петрило.
— Звідки знаєш?
— То моя справа.
Ростислав ще не хотів видавати свою стривоженість, однак з усього було видно, що слова Дулібові його зачепили.
— Як знаєш, з чим поїхав гонець?
— Знаю — і вже досить. Знаю ще й те, як похваляєшся ти, що хоч сьогодні можеш сісти в Києві князем. Навіть князь Юрій засмутився б такими твоїми похваляннями, що ж казати про Ізяслава, як він довідається?
— Не твоє рабське діло.
— То слухай, князю. Коли ще раз почую від тебе про раба, не побачиш мене більше ніколи. Затям собі. Опріч того…
— Ну?
— Опріч того, повинен перепросити мене й Іваницю за свою брутальність.
— А!
— Чекаємо, князю.
Ростислав подивився на них обох, так ніби щойно побачив цих людей.
— Щось маєш ще сказати?
— Ждемо перепросин.
— Ну, даруй, лікарю. Не виспався. В цьому Києві й виспатися не дають.
— Ти ще не в Києві, князю. І ніколи в ньому не будеш. Найгірше ж, що й князь Юрій навряд чи потрапить сюди, бо ти все зіпсував, замість сприяти. Не витримав ти, князю, випробування Києвом.
— Що ти можеш знати в цих високих справах?
— Знаю, що кличеш до себе бояр київських, так ніби ти вже тут великий князь. Розіслав гінців до чорних клобуків і торків, мовби ждеш їх з покорою, чи що.
— Від кого довідався?
— Від твоїх ворогів — не від друзів.
— А!
— Не віриш — то повіриш. Спробуй зробити так. За обідом скажи, що дав грамоти чорним клобукам, торкам і берендеям, половцям, мовляв, так само готуєш. А тоді й пошли своїх людей потаємно слідом за торками й чорними клобуками, як вони від тебе поїдуть. Грамот же не давай, а лиш пусті пергаменти.
— Ну?
— Побачиш, що буде напад на торків, щоб відняти в них твої грамоти й мати докази супроти тебе для князя Ізяслава.
— А як не нападуть?
— Спробуй, княже. І пам'ятай, що я тобі сказав про киян. Тепер поїдемо.
— Оце! — здивувався Іваниця. — Так і поїдемо?
— Здоров будь, князю, — сказав Дуліб, не зважаючи На свого товариша, якому, мабуть, все ж хотілося скуштувати ще й київського оленя.
Хто б то міг випустити з своєї оселі гостей ненагодованими, без спочинку? Ростислав одпустив. Забув про них, не помічав більше, заглиблений чи то в клопоти, яких завдав йому своєю стривоженістю Дуліб, чи то в корінну зарозумілість свою, з якої не було йому виходу, від якої не мав порятунку, нерухомо-застиглий у своєму величанні, недоступний для жодного людського почуття.
— Оце князь! — бурчав Іваниця. — Оце пригрів, і нагодував, і напоїв! Ще і не володіє нічим, а вже!
— Лихо в тім, що забув він навіть про свого рідного батька, про чоловіка неоціненного, — роздумливо, мовби до самого себе, говорив Дуліб, похитуючись на коневі, який, здається, теж не поласував князівським ячменем, бо йшов швидко, охоче віддалявся від Красного двору, маючи свої конячі сподівання на теплу стайню й добрий овес на Стварниковому дворі. — Ростислав у своїй, сказати б, злочинній забудькуватості діє неначе за приписами Святого Письма, де сказано, що живий пес вартісніший за мертвого лева. Коли так, то скільки ж тисяч псів можна вбити, аби лев зостався живий?
— Не хочу бути ні левом, ні псом, а хочу їсти, — обізвався знову Іваниця. Якось відійшов він душею, вже не злостився на Дуліба, знову поєднувався з ним серцем після тої дурної розмови, якої свідком щойно став, не міг лиш збагнути, навіщо треба було їм аж так далеко їхати глупою ніччю, серед снігів і морозу. — Ось ти сказав там йому щось. Він слухав чи й не слухав, а вже тобі то й нічого
