Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний

– І наробить таких, як у себе має? Бо що ж то за князь — без порубів?

— Таких, як вони сиділи в Суздалі, — сказав старший брат, а два інші мовчали запекло й затято, так наче були німі або ж назавжди віддали всі свої слова найстаршому та наймолодшому.

— Були ми в Юрія Суздальського, — вів спокійно Дуліб, попиваючи пиво, — бачили його землю, його люд, хоче він об'єднати всіх, щоб Київ і Суздаль, Чернігів і Новгород…

— А ми й не роз'єднувалися, — кинув старший.

— Князь Юрій те відає. Однак боярство київське та князь Ізяслав…

— Ось ти, лікарю, кажеш: князь Юрій, князь Ізяслав. І все: „князь“, „князь“. А що то таке? Князь — се той, хто їздить на конязі, а ми сидимо на своїх шевських стільчиках та прошиляємо дратву в дірочки, та затягаємо її щосили. То й що нам князь чи конязь?

— Кажу про Юрія Суздальського. Забудьте, що він князь, приймайте його як чоловіка.

– І що ж той Юрій?

— Хоче прийти в Київ.

— То хай прийде, а ми подивимось.

— Повинен для добра всієї землі прийти сюди назавжди.

— Назавжди приходять вмирати. Він же не збирається?

Тепер Дуліб побачив якось відразу обличчя всіх чотирьох шевців, і не запримітив на них більше ангельських усміхів, а саме зарізяцтво, так ніби сиділи перед ним ті, хто вбив тоді князя Ігоря та й ще вб'є всіх князів, які поткнуться до Києва.

— Тоді чому ж терпите Ізяслава в Києві? — несподівано спитав він їх, мовби продовжував мовчазні свої перемови з ними ще з того серпневого дня, коли сталося в Києві невідворотне.

— А його ніхто тут і не терпить. Ти ж його лікар, то бачив: Ізяслав бігає, як заєць, поза Києвом. Тут не сидить. Та ти пий, лікарю.

— Вже попили ми з Іваницею. Дяка. Перегрілися, поїдемо далі.

На порозі Дуліба спинив старший брат.

— За добрі вісті тобі, лікарю, забули подякувати. Дуліб від несподіванки став.

— За які вісті?

— Казав же: новий князь іде на Київ.

— Хоче йти. А голосу киян не чув.

— То хай іде.

І замкнулися в своїй мовчанці, обсівши котел з пивом, якого стачить їм на цілий день.

Тоді запровадив Іваниця Дуліба до гончаря Охтиза. Цей глиняний чоловік, замість сподіваної вайлуватості, відзначався миршавістю і метушливістю, яка личила б більше шевцеві, клопіт же мав найбільший не з глиною і не з вогнем, у якому обпалював своє начиння, а з жіноцтвом, що обсіло його, мов птиці небесні, так що й розкишкувати змушений був його, мов птаство, щоразу підхоплюючись і сплескуючи в долоні: а киш! киш!

— Не дають поговорити з людьми, — скаржився Дулібові й Іваниці, яких поставив просто коло невеличкого глиняного замісу, вважаючи, що то найліпше місце для гостей, та ще аж он звідки: з самої князівської Гори. — Замучили жінки до краю. Маю дочок декілька, та племінниць, та жінчиних сестер, та зовиця в мене, та ще… Саме жіноцтво, а чоловікові ж не воно в голові, а глина. Як ти її замісиш, і як вимісиш, і який черепок матимеш. Черепок у моєму ділі — все. Кажете, князь? Князеві ні до глини, ні до черепка клопоту нема. У князя дружина та чисте поле, а в мене глина й черепок. Місиш, місиш, хитруєш-мудруєш, мішаєш так і сяк, ладнаєшся звідтам і звідтам, а все те — мов жінку собі вибирати в чорних темнощах. Я отут сів у яру, то маю добрий черепок, а пересунь мене кудись, з цієї глини, що матиму? Князя вашого? Гай-гай! Було їх та й ще буде, як собак. Та й не те сказав. Бо хіба ж князь мені товариш? Чи знає він про мене? Чи хоче відати? А собака зна. Коли ще Бог зліпив з глини першого чоловіка та поставив сушити, то послав собаку, щоб стеріг. Одтоді собака — друг чоловікові. Про собаку ж і кажу — не про князя, ні…

— Ти, дядьку Охтизе, не бійся, — ліниво перепинив його Іваниця. — Ми вже не про князя Ігоря питаємо. Те забулося. Нема винних. А коли вони є, то не нам за них братися. Заїхали до тебе, як ти тут живеш, поглянути. Про князя ж сказано тобі до слова. Ось, може, прийде новий князь у Київ, справедливий, добрий та великодушний. Таких, мовляв, тут і не бачено ще. Так, лікарю?

— Може, й не все воно так, та, може, й так, — всміхнувся Дуліб. — Князь Юрій не хотів би йти сюди, не відаючи, як подивляться на те кияни і що скажуть.

— Князі далеко, глина — ось вона, — показав гончар, — м'якенька й тепла, як помісити її та пом'яти. Кажеш, князь Юрій, а ти його прислужник?

— Я лікар княжий, та не в Юрія Суздальського, а тут, у Ізяслава.

Охтиз чи то не міг ніяк збагнути нічого, чи то вдавав з себе затурканого чоловіка; він знову став щось говорити про глину, розповів Дулібові, чим і як розбавляти заміс, аби вийшов міцний і гладенький черепок; тоді схаменувся, що перед ним лікар та ще й княжий, та ще й пов'язаний одразу аж з двома князями, з одним поблизьким, а з другим аж он яким далеким, хоч і довгу руку має, — хотів був сповнитися підозрами до такого дивного й загадкового лікаря, та передумав.

— Скажу тобі, добрий чоловіче, так. Хоч ми й у глині, а хворощів нема. Коли й наляжуть на кого, то в мене ще баба тут стара є, вона знає молитву од всіх болячок. До святого Юрія молитва, коли хоч. Не до князя твого, а так — до Юрм, та ще й до святого. Мовляв, їхав святий Юрій на золотому коні, з золотим шостом, з золотим хрестом, виганяти золотим шостом і золотим хрестом хворощі київські в очерета, в болота, де у дзвони не дзвонять, де люди не ходять, де звірі не бродять, де голоса не чують, де півні не піють, де сонце не світить.

— Оце! — крекнув Іваниця. — Така молитва підійде хоч кому. Лікареві моєму й то згодиться. А вже б князеві Юрієві — то ліпшої не шукай.

Дуліб мовчки показав Іваниці, що час їхати далі, але гончар перехопив той погляд і вчепився в лікаря мертво, торохтів знов про свою глину й про черепок, припрошував підождати, поки його жіноцтво напече теплих плесканчиків на переїдок; він