На білому світі - Микола Якович Зарудний
Коляда хотів зупинити механізаторів, але вони розійшлись.
Увечері Іван Лісняк привіз на поле обласну газету. «Комбайнери Сосонки — гвардійці жнив!» — впадав у вічі величезний заголовок.
А під ним: «У наступі за врожай — комуністи бригади Ничипора Снопа! Платон Гайворон штурмує рекорди!» А вже потім ішла стаття Олега Диньки, в якій описувалось не лише по скільки гектарів скошують Гайворон, Максим і Юхим, а й що вони думають, коли працюють. Динька стверджував, що Платон, сівши за кермо комбайна, подумав: «…На те й рекорди, щоб їх бити, перемагати труднощі і вести за собою трудівників полів…» Платон прочитав і посміхнувся. А Максим Мазур був настроєний агресивно:
— Ой і попадеться мені цей Динька! Бачите, що написав: «Коли Максим Мазур виконав першу норму і йому про це сказав бригадир тов. Сніп, то йому захотілось співати…» А я ж не співати, а спати так хотів, що очі злипались, бо ж цілу ніч орав…
Олег Динька, набивши кишені газетами, ходив з бригади в бригаду і дарував свою статтю. Пізно ввечері, коли всі зібрались у стані, щоб поспати годину-другу перед змінами, Олег прочитав уголос газету і пообіцяв написати ще одну статтю.
— Напиши ще раз, що я хотів співати, то я тобі руки поодбиваю,— пообіцяв Максим.— Сидить у сільраді, в холодочку, і знає, що я думаю, хіромант!
— Та я цього не писав, хлопці,— клявся Динька.— Це там додали для такої, значить, лірики, аби було видно, що на комбайнах не дуби сосонські сидять, а живі люди.
— Ти, Динько, краще подбай, щоб машини швидше розвантажували,— сказав Платон,— а то я сьогодні два бункери зерна на землю висипав… Не дочекаєшся їх.
— Ти, Олег, не дуже там розписуй, а ви менше читайте, коли вас хвалять,— промовив Ничипір Іванович.— Я вас похвалю сам, нікого не забуду, а як впораємось з роботою, то люди скажуть…
— Ви не тих хвалите, Ничипоре Івановичу,— підсів до хлопців Платон.
— Що? Я кожному ціну знаю… Може, тебе не дохвалив?
— Про мене можна було й не говорити… У мене комбайн новий, на ньому й Васько мій норму дасть, а Юхим коробкою хліб збирає, просто дивуюсь, як вона не розсиплеться.
— Ні, у мене комбайн, як ракета, тільки ланцюги рвуться часто,— сказав Юхим.
— І Юхима похвалю, як заслужить. Йому ще в пір'я треба вбратись… Усі ви для мене, як сини… Оце восени подам у відставку і піду на пасіку або сторожем у городню бригаду до Михея.
— Рано ще у відставку, Ничипоре Івановичу,— подає голос Максим.
— Ні, пора. Ви й без мене справитесь. Кожен з вас бригадиром може бути. Куди мені до вас — молодих, освічених? Дай-но, сину, фуфайку, бо щось холодить…
Юхим накинув на худі батькові плечі фуфайку.
— Ти, батьку, додому пішов би та поспав би в теплі.
— Ні, я вже з вами до кінця буду… Не можна нам зараз спати,— говорив, ніби вголос думав, Ничипір Сніп.— Усе на наші плечі лягає, і слава богу… Хочу дожити, щоб побачити, як усе робитимуть на полях сосонських машини. Серпи пережив, коси і ціпи пережив, і ще хочу кляту сапу пережити… Такий сум огортає мене, коли бачу, як ото жінки та дівчата повзають на колінах, прориваючи буряки, кукурудзу… Хай і вам сумно буде, поки бачитимете оце… Для жінок і дівчат робота повинна бути красивою, а не тяжкою… Хай би городину збирали, яблука в садках. І ще люблю, як ото жінки сіно громадять та копиці складають. І пісня над лугом…
Хлопці вже й поснули, а Ничипір Сніп усе сидів та думав.
Данило Вигін своїми коненятами привіз з села хліб і молоко, а згодом з'явилась і Мотря Славчукова. Ото як зварила весною перший обід для трактористів, то так і залишилася по цей день куховаркою в бригаді.
Швидко приготувала вечерю і заходилась будити хлопців:
— Вставайте, соколики, бо вже й місяць скоро зійде. Поморилися, бідолашні… Я вас молочком почастую і меду принесла. Хіба добудишся? — шукала співчуття в Ничипора Івановича.
— По-солдатськи треба,— сказав Сніп і голосно крикнув: — Підйом!
Хлопці посхоплювалися, кинулись до вмивальників. Нашвидкоруч пили молоко і розходились по полях.
Опівночі Макар Підігрітий привіз у бригаду Мирона з ланцюгами, з якимись трибками, коліщатами та колінчастими валами,— все, що за день Мазур встиг відремонтувати зі своїми помічниками в кузні та в майстерні. Ничипір Сніп мало не танцював з радості, побачивши таке багатство:
— Мироне, тебе розцілувати мало. Спасибі ж тобі! Це ж нам днів на три запасу буде.
— Ой, не загадуй, Ничипоре, бо твої хлопці скоро їм дадуть раду… Не приспособлені ці комбайни для такого навантаження.
— Знаю, Мироне, знаю, але ж час дорогий.
— Та ще й слава,— усміхнувся Мазур.— Як доскочиш, Ничипоре, до Героя, то хоч «драстуй» кажи… Ні, молодці, молодці… Тільки ти мого Максима там не дуже наперед висувай, бо закопилить губу і пропаде, як той казав, діло. Ось Макар каже, що завтра з області чоловік п'ять приїде…
— Чого? — насторожився Сніп.
— Та кореспонденти… Досвід будуть ваш описувати,— пояснив Макар.— Бунчук подзвонив, щоб лозунги почіпляли і в конторі меблі нові поставили, то Коляда по селі ходить та збирає дивани
