Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока

– Що скажеш із цього приводу, Михаиле? – він рвучко склав трубу і простяг її джурі.

– Нічого доброго тут не скажеш, – Нечипоренко виглядав стурбованим, що було на нього зовсім не схоже. – Такі бомби нароблять немало біди. А чим ми будемо їм протистояти?

Богун стримано посміхнувся і поплескав Михайла по плечу:

– Грому від них багато, то напевне. А ось шкоди… Для мурів мортири не страшні, а от про те, як від них заховати людей, про те подумай, осавуле, подумай.

– Так, пане полковнику, – рішуче хитнув головою Нечипоренко.

Від табору Калиновського вітер доніс басовито-розкотистий спів ріжка, затим від польських укріплень відділився невеличкий загін вершників і направився до міської брами. Передній з них ніс на довгому ратищі над головою велике біле полотнище.

– Парламентери, – мовив стиха Богун.

– Знову?

– Цього разу востаннє. Я думаю, Мартин Калиновський уже втратив надію взяти Вінницю, не зробивши жодного пострілу, проте шле цього останнього листа з пропозицією здати місто просто для очищення совісті. Він має на це право, він диктує свою волю з позиції сили.

Рівно через три хвилини після того, як копита коней польських парламентерів прогуркотіли колодами підйомного мосту міської брами, і загін швидко повернув до свого табору, Івану принесли листа від польського командування, що його доставили парламентери.

– Зі зброєю, хоругвами і арматою, – кинув Омелько Деривухо, який надійшов тієї миті, коли сотник Тетіївської сотні Микита Безродний подав Богуну запечатаного гербовою печаткою Калиновського листа. – Два відра оковитої і сулія ґданської.

– І я два відра! – поспішив і собі зробити ставку Нечипоренко. – Тільки без армати. Зате з довгим приспівом про хоробрих панів-козаків і присягою дотриматися шляхетного слова.

Іван швидко зламав печатку і пробіг очима листа.

– Готуй горілку, осавуле, – хмикнув він за хвилину. – «…І спільно з арматою відійшовши, зі знаменами бойовими й клейнодами, у безпеці від нашого жовнірства повній. На те словом шляхтича і чесним лицарським іменем присягаємо…»

Омелько скривив у посмішці своє, понівечене колись ударом шаблі, обличчя і поплескав Михайла по плечу:

– Без армати минулого разу пропонував, тепер ціна виросла. Горілку до шпиталю віднесеш.

– Віднесу, коли програв, – зітхнув Нечипоренко.

– Яку відповідь дамо, панове? – Іван підвищив голос і оглянув присутніх.

Запапнувала тиша, лише Омелько вдарив кресалом, розпалюючи люльку.

– Ну, коли вже з арматою…Тьху, чорт йому, трут намок…Та ще й слово шляхетське! Думаю, потрібно б і нам слово мовити.

– І мовимо! – мотнув головою Іван. – Обозний! За чверть години доповісти мені про готовність армати до обстрілу ворожого табору. Височану в монастир підняти гасло: «До бою!». Почнемо роботу козацьку, панове-молодці!

Рівно за чверть години заговорила з мурів Вінниці козацька армата. Сипонула кульками, кулями, бомбами і дутими стрільнами в приземкуваті укріплення польського табору. Вибила з валів грудки мерзлої землі, здійняла в повітря шматки потрощеного дерева, хмари диму, а подекуди й понівечені тіла тих, кому доля призначила впасти жертвою цього першого для наступної битви артилерійського обстрілу. Щоправда, таких було небагато – після першого ж залпу командири польських реґіментів спішно поховали людей за укріпленнями, а гармаші Калиновського взялися вимірювати гармати по вінницьких мурах. Ударили кілька разів і великі мортири, що їх нещодавно встановили, але, як і сподівався Богун, без надто великої шкоди для обложених – одна шестипудова кам'яна куля влучила в пусту конюшню, розташовану неподалік від стіни, пробивши в її даху двосажневу діру і зруйнувавши дві клітки, друга й третя влучили в пустий майдан, де й лежали до кінця облоги, на половину зариті в перемішаний із землею камінь бруківки.

Обстріл з обох сторін тривав протягом кількох годин, доки не почав ущухати сам собою. Гармаші вінницького полку берегли порох і стріляли лише тоді, коли бачили перед собою більш-менш вразливу ціль, поляки ж вичерпали перший азарт і, помітивши, що мури є міцним горішком, почали вдосконалювати позиції гармат відповідно до спостережень, зроблених після невдалого биття ядрами в моноліт трьохсаженних стін фортеці. Одночасно із цим Станіслав Лянцкоронський дав розпорядження спішитись тисячі драгунів і особисто повів їх на штурм монастиря. Скоро високі, вкриті кошами із землею і міхами з половою стіни монастиря вкутались густими хмарами порохового диму від мушкетних залпів залоги, а вітер доніс до всіх, хто знаходився на стінах Вінниці, гул сотень пострілів і крики рейментарів польських штурмуючих колон. Драгуни швидко перебігали простір перед стінами замку, який найбільш ефективно обстрілювався з мурів, установлювали на стіни монастиря штурмові драбини і здиралися ними, десятками сиплячись до рову, немов стиглі груші з обтяжених надмірним врожаєм гілок. Скоро на верхівці стіни запрацювала й побудована Височаном пекельна машина – швидко розкручуючись, колода, до кінця якої було почеплено на ланцюгах чавунні боздугани, рушила вздовж муру, і там, де вона проходила стіни швидко очищувались від жовнірів. Крихітні з цієї відстані їхні тіла вкутувались червоними хмаринками і летіли донизу із жахливим зойком і лементом.

Скоро, як це траплялося вже кілька разів досі, штурмуючі колони польського війська, втративши близько півсотні жовнірів, відвернули від монастиря і почали перегрупування, щоб незабаром почати наступ на міські укріплення. Знову почали бити великі мортири. Оголошуючи околиці голосним низьким гуркотом, випльовували вони цілі хмари білого порохового диму, після чого в повітрі звучав, нарощуючись, голосний шелест, і врешті чергова кам'яна бомба трощила будівлі всередині міста. І хоча робота мортир виглядала досить загрозливо, захисники швидко навчилися не звертати на неї уваги – шелест їхніх ядер попереджував і примушував шукати захисту під мурами або в погребах ще за десять-п'ятнадцять секунд до їхнього падіння, а досить довгий процес заряджування цих мастодонтів гарматного сімейства був настільки клопіткий, що дозволяв їм робити не більше одного пострілу протягом двох годин. Гармаші, намагаючись полегшити задачу своїм жовнірам і спрямувати кулі мортир у вінницькі мури, все вище підносили приціл, посилаючи снаряди по все більш високій траєкторії, але це призвело тільки до того, що кілька ядер вдарили в землю перед укріпленнями, а одна навіть розчавила, перетворюючи на водограй кривавих бризок, двох драгунів, котрі за наказом Лянцкоронського оглядали стан міських укріплень. Обережні розвідники весь час трималися поза межами дії козацьких мушкетів, сподіваючись, що заради них двох захисники міста не зчинять артилерійської стрілянини. Вони навіть не встигли осягнути, що їхні надії були цілком справедливими.

Після такого прикрого непорозуміння ворожі мортири припинили обстріл. Ще близько десятка пострілів зробили менші гармати, після чого затихли й вони – жовніри пішли на штурм стін.

Закипіла, закрутилася швидка карусель бою. З бойовими гаслами і криками поранених, з бахканням пострілів і дзвоном криці. Поряд з козаками Кальницького полку