Ґарґантюа і Пантаґрюель - Франсуа Рабле

class="book">По-друге, квитуйся, бо чорти дуже люблять квитаних. Я це добре звідав на собі. Ця наволоч тепер переді мною листом стелиться і лабузниться до мене, а коли в мене боргів було більш, як волосся в бороді, вони й не думали до мене підшиватися. Душа заборгованця хиренна і ледаченька. Який чортам з неї наїдок.

По-третє, до Коцького іди просто так, у рясі з богородицею на котах. А як тебе в такому вигляді не потягнуть до пресподниці чорти, то я обіцяю поставити тобі вино і заїдок. А як ти, собі на обезпеку, кумпана шукатимеш, на мене не сподівайся, ні, так і знай. Далій, далій звідси! Ноги моєї там не буде. Хай мене чорти вхоплять, як я туди поткнуся!

— З самосіком у руці (озвався брат Жан) мені боятися нема чого.

— Молодець (сказав Панурґ), що береш його з собою. Зразу видно доку і дойду. Коли я навчався в толедській школі, його превелебність, брат у дияволі Пікатріс, ректор сатанинського факультету, казав нам, що чорти з природи своєї бояться відлисків шабель, як сонячних блищиків. І справді: Геркулес, зійшовши у лев'ячій шкурі і з довбнею до пекла, не так налякав бісів, як Еней ув осяйній лицарії і з мечем, начищеним, за порадою сивілли, до блиску. Може, саме тому сеньйор Джованні Джакомо Тривільці, помираючи у Шартрі, зажадав шпаги і так і сконав з голою шпагою у руках, фехтуючи довкола своєї постелі, як подоба доблесному витязю, і цією піермицерією розганяючи нечисту силу, яка чигала на його душу. Коли у масоретів і кабалістів питають, чому демони ніколи не потикаються до земного раю, вони пояснюють це тим, що на порозі стоїть херувим з огненним мечем. Бо говорячи так, як щирий толедський дияволог, я визнаю, що чорти справді не гинуть від ударів меча, але, за тією ж таки диявологією, стверджую, що удари можуть викликати відсічі, схожі на ті, які виходять, коли ти січеш мечем стовп полум'я або ж густе й темне курище диму. І, відчувши цей відсіч, біси деруться не своїм голосом, бо їм збіса боляче.

Невже ти, убоїще, гадаєш, що як ото сходяться два війська, то цей великий і грізний гамір на цілі гони зчиняють людський гомін, дзвін обладунків, брязкіт збруї, грюк булав, скрегіт ратищ, ляскіт списів, зойки поранених, гупання бубонів і рев сурем, іржання коней, грім пищалей і гармат? Визнаймо, що це й справді щось потужне. Проте великий переполох зчиняють і страшний гармидер знімають своїм зойкотанням і завиванням біси, чигаючи там і сям на бідолашні душі поранених, шаблі раз у раз тнуть навідліг бісів, і в їхніх зітканих з повітря і невидимих тілах утворюються відсічі; таке враження, ніби кухтики крадуть з рожна сало, а кухар Нечупара б'є їх за те палицею по пальцях. Желіпають вони тоді і репетують як чорти, як Марс, коли його під Троєю поранив Діомед, Гомер говорить, що він горлав і зіпав так несамовито і дико, що його і десять тисяч людей не перекричали б.

Ну, та що це я? Ми тут роздебендюєм про надраяну збрую і про осяйні мечі, але ж твій кінчак не такий. Через те, що він давно не гуляв і не шаткував голів на капусту, він поржавів ще дужче, ніж колодка на старій комірчині. Отож роби щось одне: або відчисти його гарненько, щоб він блищав, або хай і далі ржавіє, але тоді не потикайся до Коцького. Сам я туди більше не рипнуся. Хай біс мене вхопить, як я до нього піду!

Розділ XXIV
Як Панурґ просив поради в Епістемона

Пішовши з Веломера і вертаючись до Пантагрюеля, Панурґ дорогою звернувся до Епістемона і сказав так:

— Куме, друже мій давній, ви бачите моє шаленствування. Вам відомо стільки добрих способів. Чи не підсобите мені?

Епістемон дав йому перегону, витикаючи, як він усіх насмішив своїм перевдягом, і порадив йому зажити трохи чемериці, щоб очиститися від шкідливих шлаків, і переодягтися по-людському.

— Та я (сказав Панурґ), куме мій Епістемоне, женитися надумав. Ось тільки боюся, що мені наставлять роги і що шлюб мій буде невдалий. Тим-то я обрікся обітом святому Франциску Молодшому (шанованому у Плессі-ле-Тур усіма жінками, бо це він фундатор добрих молодців, до яких їх, звичайно, надить) носити окуляри на ковпаку і обходитися без гульфика, поки я не втишу моє серце шалене.

— Оце-то обрікся! (мовив Епістемон). Дивуюсь я вам, як це ви не оханетесь і не приведете свої розшарпані почуття до звичного стану спокою. Як тут не згадати, слухаючи вас, патлатих аргивян, що, програвши лакедемонянам битву за Тирею, зареклися носити чуба на голові, поки не відвоюють свою честь і свою землю, а також кумедну обітницю гишпанця Мігеля де Оріса, який так і носив на нозі уламок наколінника.

Я не знаю, хто більше заслуговує і хто достойніший носити жовто-зелений ковпак з заячими вухами — чи цей зух над зухами, чи Анґеран, здатний довго, розлого й нудно про нього оповідати, зневажаючи хист і письмацтво, заповідані нам від самосатського філософа. Бо, читаючи цю розволіклу повість, думаєш, що це тільки почин і зав'язок кривавої війни, і жди падіння цілого ряду царств; і що ж, насамкінець ідуть смішки з чужої лемішки, попадають в анацію і недоумкуватий зух над зухами, і англієць, що кинув йому рукавичку, і Анґеран, сам їхній писальник, що так нюні розпустив. Це ж така сама кумедія, як Горацієва гора, яка лементувала і кричала як на пуп, не кажи ти поліжниця. На її лемент і крик збіглося все довкілля подивитися на чудні й химерні пологи, а воно, гора зайшла в тяж, а породила мишу.

– І сміх (сказав Панурґ), і гріх. Як би самому в діру не впасти. Ні, я робитиму так, як обрікся. Ось ми вже давно, присягаюся вірою і дружбою, посланою нам від Юпітера-Філіоса, з вами нерозлий-вода. Скажіть мені свою думку. Женитися мені чи не женитися?

— Воно то (озвався Епістемон) в цьому ділі або пан