Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
— Оце ж! До мене вже не прийде.
На спання не зосталося ні часу, ні охоти. Іваниця одягнувся, пішов поглянути коней. Дуліб засвітив свічку, сів до своїх пергаментів і (таке сталося вперше) нічого не міг вписати.
Поки ж Дуліб сидів над чистим пергаментом, Іваниця примостився на краю жолоба між кіньми і якось не мав охоти квапитися з стайні. Сорока над дверима, щоб відганяти від коней нечисту силу, сухе сіно, тепло, гострий запах кінського поту, заспокійливе хрумкотіння коней — все це могло б замінити йому недоспану ніч, вгамувати, сповнити серце звичною лагіддю, однак не помогло ніщо. Вперше в Іваниці прокинувся в серці звір незгоди, вперше бунтувалося в ньому все супроти Дуліба. Бо поки вважав, що обидва вони однаково одстраждали в суздальському порубі за якусь невловиму й незбагненну справедливість, то все ніби й було гаразд. А тепер виходило, що тільки Дуліб сидів у порубі заради вищої цілі, а вже він, Іваниця, був там йому не товаришем, а кинуто його туди, мов барана, або підсвинка, або просто мертву річ якусь, а не живого чоловіка, бо ж сидів і нічого не відав, ні про що не здогадувався. З ним повелися найгірше: зневажили в ньому людину! Що там вищі цілі, святі заміри, державні задуми про добро, волю, владу і єдність людську, коли при цьому зневажають людину? Він готов був віддати себе всього, але ж не в такий спосіб, не безмовним знаряддям, а людиною, в якій збережено було б і пошановано все людське.
Він довідався про все запізно, щоб образитися і сказати Дулібові про це, але й нескаламученістю душевною похвалитися тепер навряд чи зміг би, може, тому й забрався до коней, рятуючись серед їхньої безмовності. Власне, мав би образитися ще вчора перед сном, коли Дуліб сказав йому про Суздаль, але тоді якось не встиг, хотілося спати, та й не звик він впускати собі в душу почуття лихі й мстиві. Та ось ніч переполовинилася, і зробила те Ойка. Подумати, то ця дівчина спричинилася до всього. З неї все почалося, нею продовжується, а про кінець страшно й подумати.
Надворі зарипів сніг. Можна було сидіти собі спокійно, бо то не Ойка. Та бігає боса навіть по снігу.
Сніг порипів до дверей стайні, Дулібовим голосом покликало:
– Іванице?
— Оце! — невдоволено відгукнувся Іваниця.
— Що з тобою? Не заснув там?
— Заснеш! Тут заснеш, у цьому Києві, серед цих князів та бояр! Та й де заснеш на сім світі, коли ти чоловік останній!
Дуліб знайшов його поміж кіньми, обійняв за плечі.
— По твоїй задовгій мові бачу, що розбентежений, Іванице. Образився на князя Юрія чи на мене? Справді не гаразд вийшло, але що вдієш? Справи державні часто вимагають пожертов од людини. Та чоловік од того ніколи збідніти не може. Відпущено нам певну кількість знань, думок, зворушень, переживань, і ніхто не зможе цього порушити, жодна ганьба, жодне нещастя, жоден володар не зможуть у нас цього відібрати. Сказано мудрецями вже давно: „Хто дивився на день нинішній, дивився на всі речі: ті, що сталися в незглибимій минувшині, й ті, що відбудуться в безмежному майбутті“.
— Ото й побачив, — муркнув Іваниця.
— Сідлай коней, — спокійно звелів Дуліб. — Для образ доведеться вибирати інші часи. Нині ж треба відвертати небезпеку.
— Шукав я коло тебе спокійного життя, лікарю, а знайшов суцільні небезпеки. І щодалі більші та гірші. Чи вже не годі? — Іваниця зіскочив з жолоба, мало не штовхнувши в плече Дуліба.
— Не нам небезпека, — сказав той.
— Кому ж?
— Князеві Юрію.
— Оце! — Іваниця засміявся з неприхованою зловтіхою. — Князь у Суздалі, а небезпека йому в Києві, де ми з тобою! Як же то воно?
— Небезпека для нас з тобою — то й загроза для князя Юрія. Коли ж загрожують йому, то загрожують і нам, мав би ти це давно зрозуміти, Іванице. Але ти нетерплячий, як і князь Ростислав. Нікому не стачає терплячості. Сідлай, та поїдемо.
— Я терплячий, — тягнучи сідла, бурмотів Іваниця, — я терплячий, ого! Та вже як і не втерплю!
Вони виїхали з двору, коні, звиклі до далеких мандрів, а тепер застоялі й знудьговані в тісній стайні, звеселено пирхали, терлися один до одного, нетерпляче витупцьовували в тихій, безлюдній ще світанковій вулиці.
— Куди поїдемо? — позіхнув Іваниця, якому не передався неспокій Дулібів, а жвавість коняча видавалася просто обурливою. — Н-ну, — гримнув він на свого коня. — Ти в мене пограєшся! То куди поїдемо?
— Сам не відаю, — з неприхованою розгубленістю мовив Дуліб. — Хіба що до Кричка, так набридли ж ми йому. Та й хіба Кричко — то й увесь Київ? Не дав мені Ростислав обзнайомитися. Нетерплячий, як усі князі.
— Дяка, хоч змусив тебе сказати всю правду, — завів своєї Іваниця, — а то так би й терся коло тебе дурень дурнем. То куди ж поїдемо?
З усього було видно, що Іваниця, всупереч своєму лагідному узвичаєнню, сьогодні будь-що хоче роздратувати Дуліба, викликати його на суперечку, кинути йому щось образливе, злостиве, тяжке. Однак Дуліб чи то не помічав того намагання Іванициного, чи вдавав, ніби не помічає, а чи занадто стурбований був власними думками, аби зважати на те, що твориться в душі його молодшого товариша.
Він пустив повіддя свого коня, давши тому змогу йти куди захоче, тим часом роздумував уголос чи то для самого себе, чи й для Іваниці, який все ж тримався лікаря, не відставав, може, в сподіванні зачепити того своїми ущипливими „кудиканнями“, а може, діяла тут сила звички.
— Куди нам їхати, Іванице? — говорив мовби сам до себе Дуліб. — А куди ж? Треба б повсюдно проникнути, з усіма переговорити, і в Києві, і довкола Києва, не обходячи й найупослідженішого чоловіка, не минаючи й найпиховитішого боярина. Кого вмовляти, а кого лиш питати, а того й геть не чіпати. Мали б ми з тобою розповісти про Суздаль, про ту землю, про той люд, про його князя…
— Як кинув він нас у поруб? — обізвався Іваниця, але Дуліб збув його слова неувагою.
— Про князя, при якому кожен може говорити, що хоче, і сказати так, як подумалося. Про невтомність цього чоловіка, невтомність і непростеженість його зусиль. Тільки білі городи серед безмежних лісів, дороги серед непрохіддя і вільні люди значать літа його турбот, подвигів, страшної праці.
— То коли ж? — правив
