Із сьомого дна - Ярослава Бакалець

Мені вдалося вже оправитися від страху.

— Прийшов подивитися на того, хто на життя моє, на родину й дім посмів руку підняти. Тепер бачу. То скажи, чого ті і хочеш?

— Душу твою, пане, назад до пекла підпр,иіптп. 111» » мг кру тився козакам під ногами.

— Думаю, твоя душа пжндпи‘туди іюмнії, Ьлчщ» 'і іи1

кельною СМОЛОЮ, ЩО ТИ ІП(ІЧІіОГОДПІ 11 ІДІМ II Підпиті«-і 11-ГІ V 11.1 другий — смолу в пекло пити. ТамтіЧч1 мжі* чек.ипп, мппрні ці друзяки, яким я ще під Полтавою табаки втор,

Сірко затягнувся люлькою.

— Ти, Недоле, не галасуй, бо козаків побудиш. Раз ми з тобою миритися сьогодні не будемо, то і язиками плескати годі. Не знати, як карта ляже, чи я тебе, чи ти мене? Один Бог знає. Бачу, ти здоровий, як бик, нелегко з тобою буде, може, і справді душа нині на той світ полетить. Ти зачекай, а я Богу помолюся.

— Лиш недовго.

— Що, поспішаєш? Я б також поспішав, маючи таких двох краль. Таких не можна залишати самих надовго.

Він навмисне хотів мене вивести з рівноваги.

— Чекаю надворі, — коротко сказав я.

— Тут битися не будемо. Не хочу загинути під корчмою, ніби якесь ледащо. Та й товаришів будити неохота — нехай спочинуть. Там, кілька гонів звідси, є такий гарний піщаний берег. Там видно зорі, вітерець дує, хлюпоче хвиля, а верби плакучі хиляться до Дніпра.

— Юродствуєш? — запитав я.

— Душа кожного запорожця співуча й добра, наче квітка. Дарма, що вона в затверділому, дощем политому та вітрами висушеному тілі.

— Чорт із тобою.

— Не зі мною, а поруч мене — це велика різниця.

— Нехай буде по-твоєму. Чекатиму тебе на бережку. Тільки щоб ти не втік, наче Івасик Телесик.

— Не втечу. Слово запорожця тверде, як камінь, тож не бійся.

Мене аж тіпало. Я не сподівався, іцо може спіткати така невдача. Цей Сірко і справді чаклун — раз його не взяло зілля. Що робити? Цікаво, що він надумав, адже не просто так вибрав місце саме тут. Я погнав коня швидко, щоби знайти цей берег і розглянутися там.

Місце було звичайне,, відкрите, берег низький. Сюди підходив пліт, що перевозив людей з одного берега Дніпра на другий. Усюди росли верби, було чимало комишів.

Зійшов місяць, тут же заховався за хмару. Світили тільки зорі, та якось тьмяно. Я прив’язав коня до дерева, тут же на гіллячку повісив свою шапку, ніби я там ховаюся та хочу із засідки вбити кошового. Сам же окутався туманом, став за кущем поближче до стежки, щоби мати всіх, хто буде наближатися, під прицілом.

Тільки я завершив свої приготування, як на стежці почулося кінське тупотіння. Це він, Сірко. Чимближче під’їздив, тим повільніше ставала хода його коня.

— Агов, пане Недоле! Виходь! Не ховайся від мене, чортів сину, і так знайду, — гукав він. Нараз сказав тихіше, проте мені було чути. — Он де ти сховався за деревом, бачу, бачу.

Він почав повільно виймати пістоля. Погляд його був постійно зосередженим на моїй шапці. Я також тримав зброю напоготові, щоби всадити йому кулю.

Раптом він повернув свого пістоля просто в мій бік і вистрелив прямо мені в плече. Куля була срібною, тому праву руку відірвало разом із кісткою. Кров бризнула, страшна біль скувала тіло,,— і я знепритомнів.

Прочуняв досить швидко. Мене волочили за ногу у воду. Сірко тягнув до Дніпра, хотів утопити чи що? Раптом я зрозумів, що мені каюк — за спиною в нього був Іоан. Не дивно, адже Сірка також Іваном хрестили. Якщо не відпрошуся зараз у Сірка, то цей характерник точно знайде спосіб розчавити мою душу.

— Як ти мене побачив? Адже, окутаний туманом, я невидимий для людського ока, ■— спробував заговорити йому зуби. Мав надію, що січовик просто вб’є мене, моя душа вилетить і ■—■ фур, тільки й бачили. Тоді лишиться знайти мертве тіло і знову вселитися в нього.

— Щира молитва набагато сильніша за твої чари, чорте.

— Зажди, отамане, я не чорт. Це наклеп на мене. Я простий козак.

Він перестав мене волочити, узяв за волосся, затягнув і занурив у воду так, щоб вона була мені по шию.

— Тоді чого тебе так тіпати зараз буде? — запитав він.

— Як тіпати? — не зрозумів я.

Він не відповів, витяг з-за пазухи хрест, мовив.

— Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Сірко перехрестив воду і встромив у неї хрест.

Мене й справді затіпало. Ви й гадки не маєте, як мене почало вивертати! Я кидався, мов риба на березі, не міг дихати, все тіло страшно пекло. Кричав диким звіром, вив, пищав, мов пацюк, своєю однією рукою хотів відіпхати запорожця, дряпав його зап’ясток і кусав зубами. Від того нашого змагання аж хмари враз затулили небо, знявся вітер.

Сірко міцно тримав мене однією рукою, занурював у воду, іншою держав хреста. Я змагався, доки не знепритомнів із болю.

Перед смертю знову розплющив повіки. Він уже відпустив мене, лише вода дніпровська тримала моє тіло. Ніби й була нагода вирватися, проте тіло вже мене не слухалося. Сірко поволі набив пороху у свій пістоль, тоді дістав кулю. Він побачив, що я знову опритомнів, показав мені ту кулю просто під ніс.

— Дивися, срібна, а на ній хрест вирізаний. Руку даю, що рознесе твою лепету на друзки.

— Катерину не займай. Вона нічого не знала, — почав благати я.

—■ Що? — не зрозумів він, бо з мого рота виходили не слова, а якесь незрозуміле булькотіння. Я повернув голову, востаннє «кинув окуня» на свою хату. Катря також дивилася в мій бік, ніби могла мене бачити. Раптом