Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Ви, звичайно, мусите розуміти, що на таке запитання я повинен відповісти вам, що… прошу пробачити і прийняти мої слова як кон'юнктив, чисто умовно, що ви — або провокатор, або — ідіот?

Винниченко кашлянув.

Очима він пошукав, чи поруч трость з топірцем і стилетом.

— Прошу дарувати це мені, шановний Володимире Кириловичу, — додав ще глузливо П'ятаков, — але ж ми з вами старі підпільники і дійшлі конспіратори…

Ще мить вони помовчали обоє.

В скверику вже людей не було. Під молодими берестками стало зовсім пустинно. Сліпенько світили ліхтарі на Володимирській. Було майже тихо навкруги: місто облягалось на ніч. Де–не–де прохоплювались п'яні вигуки вечірніх гуляк. На розі бренькав на своєму банджо безногий Шпулька.

П'ятаков порушив мовчання перший.

— Я буду в Петрограді цими днями. Все, що знайду потрібним, я скажу сам.

Винниченко мовчав. Хоча «провокатор» та «ідіот» було сказано лише в кон'юнктиві, ще й з трьома перепрошуваннями, однаково чути такі слова на свою адресу не дуже приємно. Варто було б звестися і — піти… Він зітхнув: особистим завжди доводиться жертвувати в ім'я загального. Добре, що він — старий підпільник і розуміє: в інтересах справи не можна дозволяти собі таку розкіш, як — образа…

Він нарешті промовив, надувшись, як дитина, яку скривдили в час гри у фанти:

— Гаразд. Постараюсь затриматися з виїздом, скільки можливо. Найкраще було б — приїхати в Петроград одночасно. Подзвоню вам, якщо змушений буду виїхати невідкладно…

П'ятаков звівся перший. Винниченко звівся теж. Вони побрали палиці в руки, насунули капелюхи до брів, застебнули плащі. І зразу зробились надзвичайно подібні один до одного. Тільки дві борідки: одна більша, кучерява, в колечках, друга — менша, рудувата з памороззю, цапина — виказували, хто ж з них Винниченко, а хто — П'ятаков.

Безногий Шпулька на розі в цю хвилину заграв улюблене Винниченкове «Сомнение» Глінки на слова Кукольника.

П'ятаков раптом пирхнув — він завжди пирхав, коли треба було виявити зміну в його душевному настрої, — і сказав, не приховуючи злої іронії:

— А що, любий Володимире Кириловичу, якщо я зараз подзвоню високоповажному Михайлові Сергійовичу і, бодай в коротких рисах, перекажу йому нашу з вами розмову?

Винниченко поколупав кінцем трості в стежці під ногами.

— Блискуча ідея! — нарешті вимовив він єхидно, радий нагоді відплатити за «провокатора» та «ідіота», нехай і в кон'юнктиві. — Для розумового рівня абітурієнта київської гімназії — пробачте, ви закінчили, здається, першу, дворянську? — просто–таки геніальна ідея!.. Щодо мене, то, як «абітурієнт» тільки церковно–приходської, плебейської школи, мислю, що всім іншим плебеям у тому числі і, особливо, таким, як, скажімо, Андрію Іванову, Василеві Боженкові або кравцеві Смирнову, тим паче — випханому вами з київської організації відомому ленінцеві Петрову–Савельєву, — теж цікаво буде почути, що керівник київських більшовиків товариш Юрій П'ятаков без уповноваження партійного комітету вів прелімінарні розмови про спільність дій з самим заступником голови «шовіністичної Центральної Ради, «сепаратистом» добродієм Винниченком…

Вони розійшлись тихо, не мовивши більше ні слова, навіть не сказавши «на добраніч» на прощання, — тільки хитнули один до одного широкими крисами своїх романтичних капелюхів.

Постать П'ятакова зникла за рогом праворуч.

Тоді рушив і Винниченко — ліворуч: конспіратори завжди розходяться тільки один після одного і тільки в різні боки.

Винниченко йшов спроквола, тягнучи за собою трость, і на гравію стежки вона виписувала кривулястий слід. Навмання він підспівував банджо, що бренькало на розі:

Він вийшов із скверу і перейшов через Велику Підвальну.

В меланхолійному, журливому настрою Винниченко спинився під крислатим каштаном на розі.

Під каштаном — прихилившись до могутнього стовбура, у невеличкому візку на чотирьох коліщатах — сидів інвалід без обох ніг. Він був у солдатській гімнастерці, солдатський кашкет лежав поруч на тротуарі денцем догори. В кашкеті — купка мідяків і поштових марок з штемпелем «имеют хождение наравне».

Шпулька не був інвалідом війни: ноги йому відрізано двадцять п'ять років тому — першим трамваєм Києва. Отже, він таки був київською меморіальною відзнакою. Проте він вважав за краще вдягтись під жертву світової бойні: хто його не знав, той щедріше кидав милостиню в кашкет.

За двадцять п'ять років жебрацтва безногий київський абориген поставив кількаповерховий «доходний» будинок на Бульварно–Кудрявській і прибутково здавав квартири чиновникам. Сам проживав у ветхому особнячку на Шулявці.

Крім того, ці чверть століття Шпулька виконував функції зв'язку між усіма бандами київських грабіжників — і це також давало йому чималий зиск. Каштан на розі Володимирської та Підвальної — то був фактично штаб бандитських ватажків.

Прислужувався Шпулька і революціонерам–підпільникам для різних, умовних, певна річ, передач, коли раптом втрачалася домовлена явка. І на цьому також