Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Винниченко журно зітхнув і потяг в себе аромат літнього надвечір'я. Жасмин ще доквітовував і пахнув солодко–в'ялено, неначе осіннім листом. До цих пахощів в'ялого цвітіння домішувався гіркувато–солодкий, як дим ладану із кадильниці, аромат левкоїв, хвилюючи, як взагалі хвилює юної пори надвечірній смерк.

Чи ж був колись юним і він, Винниченко?

Чи зазнав найдорожчої окраси юнощів — чистого кохання?

Жіноцька стать завжди мала до нього інтерес: письменник, революціонер, нелегальний, гарна статура, французька борідка колечками… Але ж за тими мандрами, конспірацією, бездомністю — тільки випадкові зустрічі, тільки гувернантки та покоївки в домах меценатів, тільки гулящі дівки в мебльованих кімнатах. Дешеві «меблірашки», кухмістерські та бардаки — ось який побут у його смутному далекому. Чисте, світле кохання? Ні, — зім'ята постіль у проститутки… Хай цьому далекому вічне забуття! Тепер він одружений, має і непогану квартиру — на Пушкінській, 20. Та чи надовго це? Хтозна, яка ще чигає мінливість долі. Всякі ще можуть бути злигодні серед революційних бур…

Машинально Винниченко замуркотів собі під ніс — він завжди наспівував у журливому настрої — популярний тоді романс:

Та зразу урвав спересердя: знову вискакує неодмінно російський романс, а не український!

Електричний годинник на розі Володимирської та Прорізної, біля кафе «Маркіз», показав тридцять п'ять на десяту. Хм! Партнер запізнювався вже на п'ять хвилин… Погляд Винниченка ковзнув по Володимирській туди і сюди. Попід тротуарами стояли, чекаючи на клієнтів, візники. Вони сиділи згорбившись, неначе в скорботній задумі, і конячинки їхні дивились у землю, неначе у безнадії… Винниченко знову вийняв записничок і занотував і це речення: в романі, над яким він зараз працював, було якраз підходяще місце для такого психологічного пасажу… На розі, навпроти «Маркіза», бренькав на своєму банджо безногий Шпулька. До Шпульки у Винниченка теж було діло, але то вже потім, після розмови з…

Винниченко розсунув віти жасмину: з Володимирської йшов чоловік — точнісінько у такому ж крислатому капелюху, як на Винниченкові, у такому ж плащі–крилатці і теж з палицею. Він!

Ось він перейшов вулицю, ввійшов у сквер і пішов між молодими берестками та каштанами, неначе бездумно прогулюючись, обігнув руїни і за хвилинку вийшов з другого боку.

Це був досвідчений конспіратор, і хоча нині — в часи загальної легалізації геть усіх партій — потреби в конспіруванні неначе й не було, він поставив це категоричною умовою, коли Винниченко подзвонив і попросив побачення: разом нас ні в якому разі не повинен побачити ніхто!

Нарешті кущі жасмину розсунулись, і Винниченко звівся назустріч.

— Добрий вечір, Юрію Леонідовичу!

— Добрий вечір! — похмуро відказав Юрій П'ятаков. — Даруйте, що запізнився на десять хвилин.

Він зразу сів на ослін, Винниченко сів поруч.

— Яка іронія долі, — Винниченко посміхаючись вимовив наготовлену заздалегідь для початку фразу, — скільки років, до революції, нам з вами доводилось діяти в київському підпіллі одночасно, але зустрітись конспіративно привелось аж після революції, в «свободній» Росії Сашки Керенського! — Винниченко голосно, але коротко зареготав — не стільки з смішної ситуації, як з відчування незручності: розмова попереду була серйозна, і почати її було не просто. — Певний, що й цей ослінчик використовували не тільки ми, українські соціал–демократи, але й ваше підпілля.

П'ятаков блиснув скельцями пенсне на ослін, потім на руїни історичної брами, якою три віки тому в'їхав до Києва, визволивши його, гетьман Богдан Хмельницький, і промимрив неохоче:

— Можливо…

Винниченко слухав з ґречною посмішкою, але П'ятаков більше нічого не сказав. Тоді Винниченко заговорив знову:

— Т–так… пригадую, як на цьому ж ослінчику…

П'ятаков безцеремонно урвав його:

— Сподіваюсь, не для милих спогадів запросили ви мене сюди?

Винниченко зразу перестав посміхатись.

— Пробачте! Волієте зразу до діла?

— Прошу! — П'ятаков вийняв годинник і поглянув на нього. — Маю вільного часу п'ятнадцять–двадцять хвилин.

Винниченко трохи пойорзав на місці: почати зразу було нелегко. Власне, цим двом людям взагалі неначе й не було про що говорити між собою. Перемінивши ногу, наче всідаючись вигідніше, Винниченко перепитав:

— Говорити просто, без… преамбул?

П'ятаков недоброзичливо глипнув на сусіду:

— Найпростіше. Прошу і настоюю на цьому!

— Будь ласка.

Винниченко поспіхом заговорив. Говорячи, він дивився не в обличчя П'ятакову, а кудись на кінчик його бороди. Борідка в П'ятакова була менша проти Винниченкової — цапина, і вуса на боки, кожний геть як чоловік і жінка, коли посваряться. Був П'ятаков рудуватий, з порошею сивизни.

— Юрію Леонідовичу! — мовив Винниченко. — Вас, звичайно, не повинно здивувати, що ми знаємо, що в своїй організації ви не маєте цілковитої підтримки. Та й відомо всім — хоч би й з газети «Правда» від другого травня, — що й у