Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Флегонт Босняцький зайшов п'ять хвилин тому.
Перед тим він ще п'ять хвилин тяжко мордувався коло дверей — постукати чи не постукати? А ще перед тим — десять хвилин тупцював на вулиці, позираючи на яскраво освітлене вікно. Втім, мордувався він і всю дорогу сюди аж з Печерська — іти чи не йти?
Та коли сказати по правді, то Флегонт катувався — бажанням зайти до Лії Штерн та через брак рішучості здійснити таке бажання — вже цілий місяць, аж з того часу, коли дістав запрошення на кручі над Дніпром після бійки з монархістами на Хрещатику. Бо тоді ж таки, як тільки побачив Лію, Флегонт в неї запаморочливо закохався.
І кохання це було трагічне. Не світле почуття зароджувало воно, а чорну зраду — адже Флегонт до того був потаємно закоханий в курсистку Марину Драгомирецьку.
Отже, він прийшов, і першої хвилини вийшло зовсім незручно, бо дівчина його відразу навіть і не впізнала.
Проте не дуже впізнав її з першого погляду й Флегонт. Він бачив Лію тоді в картатій червоній кохтинці мужського крою, яку носять здебільшого суфражистки, а зараз вона була в сарпинковому кімоно — рожевому з червоними трояндами по полю, і на переніссі в неї сиділо величезне пенсне.
— Пробачте, — мовила дівчина в пенсне, здивовано звівши брови назустріч невідомому приходькові. — Вам до кого?
— Вибачайте! — стерявся Флегонт. — Коли пригадуєте…
— А! — Лія зняла пенсне і весело зареготала.
Без пенсне — з лиця — вона була таки трохи схожа на той образ, який закарбувався у Флегонтовій пам'яті серця. Тільки тепер — виразом обличчя, рухами — вона була лагідніша і зовсім не революційна…
— Заходьте! Дуже добре пам'ятаю вас! Де ж ваші товариші? За дверима? Кличте їх сюди! Та стривайте, я зараз сама…
— Вибачайте, — заступив двері Флегонт. — Розумієте…
— Ви самі? Тоді сідайте. Давайте познайомимось по–справжньому. Лія Штерн, учусь в консерваторії, працюю навпроти в аптеці, але вступлю на природничий факультет — хочу бути фізіологом–анатомом. Народилась у Чорнобилі на Київщині, батько — чинбар, морочиться з шкурами, руки має аж до ліктів жовті, на шиї в нього шестеро, я — старша. А ви?
Флегонт взяв простягнуту руку — рука була вузька і тонка, хіба бувають такі у революціонерів? — потис її і мерщій відпустив. Дівчина в кімоно, справді, аж нічим не була схожа на ту завзяту революціонерку в червоній розпанаханій кохтинці. І незрозуміло — яка ж була краща?
— Сідайте отут, — вказала Лія на матрац, — більше сідати ніде. Дуже мило, що ви таки завітали до мене!
Вона говорила невимушено і — сама, і це було дуже доречно, бо Флегонт ще не оговтався.
Лія раптом знову зайшлася сміхом:
— Мамочко, що вони тоді з вами зробили! — Сміючись, вона теж упала на матрац. — Ану, покажіть, чи загоїлася вже?
Вона взяла Флегонтову голову обома руками і нахилила до себе. Ґуля давним–давно зійшла, і це було прикро, бо дівчина зразу й зняла руки.
— Так хто ж ви такий? Ви ж ще не відрекомендувались!
Флегонт розтулив рота, щоб відповісти, але Лія вже знову заговорила сама:
— І чому не прийшли ваші товариші? Як їх звуть? Хто вони? По одежі видно, що з робітничого класу!
Це — «з робітничого класу» — вона вимовила якось особливо. Було в тому наголошуванні і відзначення особливої ваги самого факту належності до робітничого класу, і наче заздрість до такого привілейованого стану, і щирий жаль, що такі видатні особи, отже, не прийшли.
— Вони… — почав був Флегонт, не придумавши ще, що сказати, та Лія і на цей раз виручила його:
— А ви, значить, гімназист? Якої гімназії? Котрого класу? Хто ваші батьки?
Дівчина відповіді не чекала, і це було дуже зручно для стидкуватого юнака. Потроху Флегонт очунював.
Лія тим часом вже сновигала по кімнаті:
— А оце я так живу. Правда, чудово? Бачите, скільки в мене нот? Я якраз збиралась працювати, коли ви ввійшли…
Вона на хвилинку примовкла, занурившись у нотний аркуш.
З цього скористався Флегонт і вказав на портрет лисого з голландською бородою:
— Це ваш батько?
— Це? — дівчина засміялась. — Це — батько всієї сучасної анатомії! Пирогов! Славетний природознавець і анатом–хірург! Герой оборони Севастополя вісімсот п'ятдесят шостого року. Це він запровадив антисептику при хірургічних операціях! Я теж вирішила стати анатомом!..
А це — Бетховен! От його твори. Ви любите «Патетичну сонату»?
Звичайно, Флегонт не встиг відповісти і на це запитання. Він тільки зареєстрував його собі в пам'яті, щоб потім довідатись, що це
