Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— А це — Карл Маркс. Його ви, звичайно, знаєте. Це вже другий портрет Маркса на цьому місці. Перший був більший — бачите, шпалери не вигоріли на берегах? Його зірвали під час поліційного обшуку і прилучили до «справи студентки консерваторії Штерн, Лії Мойсеївни» — на доказ її неблагонадійності і для позбавлення права жительства за межею осілості. — Вона зареготала. — Але нічого не встигли — ні арештувати, ні виселити: це було двадцять сьомого лютого, а двадцять восьмого закрилась «справа» самого Ніколашки… Ах, так! — спинилась Лія перед Флегонтом. — Все ж таки, хто ви такий? Ну, ну, мовчу! Кажіть! І надіньте абажур, добре? Я його завжди знімаю, коли розбираю ноти.

Та Лія сама взяла і наділа абажур. В кімнаті зразу стало зовсім по–інакшому: зелений сутінок угорі, яскраво освітлена тільки підлога. Від цього з кімнати зникла гола неулаштованість і зробилось затишно.

Доки Лія маніпулювала з абажуром, Флегонт таки встиг відповісти на її запитання: ім'я, прізвище, хто батьки.

— А ті двоє, чорнявий та рудий? — зразу й перебила Лія, зовсім не цікавлячись його дальшим життєписом.

Флегонт коротко поінформував. Лія зраділа.

— Це дуже добре! Слюсар і шахтар! І кажете — хороші хлопці? Гарячі? О, цього я й сама пересвідчилась тоді, на Хрещатику! Чому ж ви не приходили цілий місяць?… Що він, той чорнявий, оженився?… А тоді, на Думську площу, ви прийшли придбати двоспальне ліжко?

Сміх знову повалив Лію на канапу.

А Флегонт спохмурнів. Надмірна цікавість до товаришів уражала його в самісіньке серце. Він зараз встане і піде собі геть. Таке, мабуть, буває завжди: з першого погляду побачиш одне, а придивишся ближче…

— Ну, ну? — підігнала його Лія. — А що було далі?

Повідомлення про те, що Данило з Харитоном вирішили їхати на шахти, розчарувало Лію. Студенту Лаврентію Картвелішвілі комітет доручив розпочати справу організації Спілки молоді, Лаврентій залучив Лію допомагати йому — і в Лії вже народилася була ідея: почати з цих симпатичних хлопців — слюсаря Данила та шахтаря Харитона.

— Отже, вони поїхали! Тому ви й прийшли самі?

Флегонт почервонів. Хоча й дошкуляло йому говорити все про Данила та про Харитона, та все ж таки він не збрехав і поінформував, що від'їзд Данила з Харитоном тимчасово відкладено на невизначений час.

Справа в тому, що в зв'язку з масовими втечами солдатів з позицій кожну залізничну станцію перетворено тепер на заставу з офіцерських та козацьких загонів. Для виїзду з міста теж потрібна спеціальна перепустка від військового коменданта. Одержати таку перепустку Харитон з Данилом сподіватися не могли: обидва були призовного віку. Данилові ще нічого — його заброньовано за військовим заводом «Арсенал», а от Харитон фактично опинився в становищі дезертира…

Лія зраділа:

— Не поїхали? Це чудово! Перекажіть Харитонові, що, коли треба, він може переховатися якийсь час у мене!

Одначе, в цьому, згідно з інформацією Флегонта, теж не було потреби: Харитон збирався й собі тимчасово вступити на «Арсенал» і навіть уже вписався разом із Данилом в дружину арсенальської робітничої самооборони.

Лія зраділа ще дужче:

— Вписались у робітничу дружину! Молодці! Ні, знаєте, ваші товариші мені все більше та більше подобаються!

Флегонт зовсім похнюпився. Він навіть простягнув руку за своїм кашкетом: звичайно, треба йти! Яка хороша дівчина — Марина, і як це добре, що він ще нічим не виказав перед нею те, що раптом посіялося в його душі. Плевели! Він знайде в собі силу виполоти їх…

Лія спинилася перед Флегонтом, намруживши брови: тепер вона стала схожа на ту революціонерку в червоній кохті.

— Ви і ваші товариші, звичайно, не є членами якоїсь партії? Але — якій партії ви співчуваєте?

Запитання захопило Флегонта нагло. Не тому, що його поставлено отак в лоб: в ті перші місяці революції всі один одного запитували отак, в лоб. А тому, що вони з Данилом та Харитоном ще не замислювались над такими справами, та й, правду сказати, взагалі соромились один перед одним завести мову на конкретні політичні теми. Вони говорили, звичайно, між собою про революцію і се, і те, одначе — так, взагалі, загальними словами.

Флегонт посунувся вище на матраці — щоб заховати обличчя в тіні від абажура, і проказав з усією поважністю, на яку був здатний в свої вісімнадцять літ:

— Товариші, це зрозуміло, як робітники, мають схильність до соціал–демократії. Щодо мене, то я більше прихиляюсь до партії соціалістав–революціонерів…

У Флегонтовому світогляді — світогляді юнака–гімназиста — всі партії, які від дня революції звалились раптом на його юну голову, мали одну мету: ліквідувати старий режим, прогнати панів та банкіри? і щось там таке — точно невідомо, що саме, — змінити в майбутньому на користь трудящим і на поталу аристократам. Україну, в кожному разі, треба звільнити — це знав Флегонт напевне: все рідне, українське, було йому найближче.

Тому він поквапився додати:

— Звичайно — українських соціалістів–революціонерів.

Лія подивилась на Флегонта пильно:

— А що знаєте ви про соціалістів–революціонерів?

Флегонт про партію есерів знав дуже мало. Як, втім, і про партію соціал–демократів. Але не міг же він признатись у цьому дівчині, яка… схвилювала йому серце? Вісім років — п'ять годин щодня — його вчено в гімназії зовсім іншого. Потім — ще п'ять годин — бігав сам по репетиціях, щоб заробити на плату за право навчання і трохи допомогти мамі на харч. Тоді готував уроки на завтра — вже глупої