Спалені мрії - Ганна Ткаченко
Зачиняючи двері, Мар’яна заплакала. Вона розуміла, що ніде нічого не доб’ється, скрізь повірять йому, а не їй, а вона – просто раба, без прав, без документів, є тільки обов’язок – працювати, працювати і працювати… І так до останнього подиху.
Довгою була дорога додому. Лізли в голову тяжкі роки голоду, який їй довелося вже тричі пережити, війна також не давала забути за себе… У такі хвилини нічого радісного позаду знайти не могла, навіть хороші люди кудись поділися, все Дем’ян та Ігнатович неподалік крутяться.
– І що тобі там сказали? – спитав Максим, тільки-но вона зайшла до двору. – Голову бачила? – по її вигляду вже здогадався – радісної відповіді не почує.
Мар’яна, витираючи сльози, повторила йому все, про що говорили.
– Більше я до нього не піду і тобі не раджу. – Таких слів від неї не очікував. – Поживемо, а там побачимо, – так вона вирішила, повертаючись.
– І що з тієї печатки? Хіба від неї щастя залежати може? – Він уже не вперше так гарно говорив, але цього разу вона навіть повірила в те.
– Мабуть, ти правий. Я така щаслива, що ми разом, – прихилила до нього свою голову. – У мене зовсім інше життя настало. Хоча, якби була законною дружиною, ще краще було б. А так жінки до тебе чіплятимуться, а я від ревнощів біситимусь, – сьогодні вона без емоцій говорила про те, що її вже давно мучило.
– Крім тебе ніхто мені не потрібний, і ти про це знаєш. – Максим утішав її й цілував, поки дітей не було вдома. – Наступної неділі удвох підемо на весілля до моїх родичів, нехай усі бачать, що ми разом, що ми чоловік і дружина. – В цю мить йому здавалося, що вони будуть щасливими все життя. – Ший собі нове плаття з тієї тканини, що Ольга тобі подарувала, і будеш найкрасивішою, тільки дивись, щоб мені ревнувати не довелося. – Він давно здогадувався про кохання Ігнатовича до Мар’яни, але нічого вдіяти не міг.
Так вони дожили до весни – то сперечалися, то любилися. Деякі жінки не давали йому проходу – запрошували до себе, чоловіки ж інколи заздрили: вільний козак – куди захотів, туди й пішов. На Максима скрізь чекали – тому вікна переробити, тому хату, тому просто порадити. Скрізь пригощали і скрізь наливали, тому все частіше він став приходити додому напідпитку. Було й так, що за чужою роботою на свою часу не вистачало. Почуття, яке переповнювало Мар’янину душу ще не так давно, потихеньку розбавлялося чимось гірким і болісним. Їй усе частіше хотілося його лаяти, але вона стримувала себе, потім шкодувала, що не довела діло з тою печаткою, яка чим далі, тим більшої ваги набувала. Декілька разів він узагалі не прийшов ночувати, пізніше зізнався, що не хотів у такому вигляді показуватися їй на очі.
Одного разу, поки вона порала ввечері худобу, Василько не стримався і завівся з дядьком Максимом:
– Не взувайте таткові чоботи, раз він сам не зносив, то нехай Павлові будуть, бо ви нам усе одно нічого не придбаєте, самим доведеться про все думати. Кажуть, що ваш приятель Мирон свої чоботи на горілку проміняв. – На тих словах він вихопив з дядькових рук німецькі чоботи, які й досі вважав своїми. Знову загорнув їх у стару ганчірку і засунув під полика аж до самої стіни.
– Молодий ще так зі мною розмовляти! – обурився Максим. – Скільки для вас не роби, а ви все одно спідлоба дивитеся. – Він уперше говорив таким тоном.
– Може, хотіли, щоб ми вас татком звали? – Василеве бліде обличчя аж розчервонілося. – То в нас татко кращий був! – Так хотів бути дорослішим, що аж вигнув колесом свої худі груди.
Він дивився прямо в очі, й таким холодом від нього повіяло, що Максим аж стрепенувся. Рука щосили стислася в кулак і вже смикнулася ударити хлопця по обличчю. Але, витерши холодний піт, який густо висіявся на лобі, спокійно сказав:
– Та ти ж його і не пам’ятаєш, малий ще був, – сам знов уставився на обличчя неприємного хлопчиська. – Тепер здоровий та дурний, ще й на язик гострий, – злість, яка вже накрутилася, не давала спинитися. – А ви чого поставали та мовчите? – гримнув на Любочку та Ванька. – Вам я теж поганий? – Навіть полегшення отримав від того, що діти, налякавшись його грізного вигляду, забилися аж на покуття. – Все для вас робив, годував цілу зиму і поганий? – Так хотілося йому довести своє.
– Може, не такий і поганий, але без вас було краще. – Нарешті від усіх Василько сказав найголовніше.
– Коли так, то й піду. Я не пропаду, а от що ви робитимете без мене? – В цю мить він ще вагався, бо стояв на місці.
– Раніше не пропали, то зараз і поготів, – договорив голосно Василько, подаючи йому куфайку.
Коли Мар’яна йшла від хліва, подоївши корову, Максим босоніж вискочив із хати. Не глянувши на неї, відчинив хвіртку і попрямував по вулиці. Вона все зрозуміла
