Спалені мрії - Ганна Ткаченко
Коли, обмившись теплою водою посеред двору, чоловіки з апетитом вечеряли, вона тільки встигала доливати в миску борщу із великого горщика та докладати в іншу миску каші. Любувалася і своїми синами, яких сьогодні було не впізнати – незважаючи на порожні шлунки, вони їли не поспіхом і говорили про роботу як дорослі. Раділа Мар’яна за них, і чомусь спало на думку – шкода, що Федір їх такими не бачить. Навіть на небо підняла очі. Звідти вже світили яскраві зорі, а коли проводжала чоловіків – то й місяць серед них умостився.
– Ви їдьте, Никифоровичу, а я пішки піду, треба ще до Харитона зайти, – вигадав таке Максим.
І Никифорович, сідаючи на воза, посміхнувся в рукав та вйокнув на коней:
– Но, мої дорогенькі! За вас теж тут не забули – і водичкою напоїли, і травою нагодували, ще трохи й ви відпочиватимете.
– Їхав би й ти. – Мар’яна пропонувала Максимові якось невпевнено. – Теж стомився.
Коли на людях, то інша справа, а наодинці не знала, про що й говорити. Слова плуталися, думки також, а серце аж вискакувало з грудей.
– Я вже відпочив. – Він не зводив з неї очей.
Знову той погляд, якого вона не може витримати. А в голосі так багато тепла і ніжності, що аж душа терпне.
– Вечір який гарний, і місячно так давно не було, – говорили його вуста вже зовсім близько. – Та і йти від тебе не хочеться. – Він вагався, бо вона ще не сказала жодного слова. – Ти теж так думаєш, тільки не наважуєшся, – таке не складно було прочитати на її обличчі. – Виходить, що ми з тобою у своєму віці схожі більше на дітей, ніж на дорослих.
Здавалося, що його слова пестили не лише слух, вони гладили волосся, лоскотали шию, роздмухували довкола запах бузку і прикладали до грудей шматочки гарячого сонця. А коли його руки обняли її за плечі, потім за талію, – вона й сама стала пташкою. Якби й хотіла його відштовхнути, то не знайшла б у собі сили. Здавалося, що й землі під нею не було, коли він її цілував. Навіть не припускала, що колись зможе відчути себе молодою, а цього вечора так і сталося. Її закам’яніле серце тануло, немов лід на сонці.
– Максиме, пусти мене, – здається, отямилась. – Видно як удень, ще побачить хто, – не когось вона налякалася, а себе, зімлівши в його обіймах.
– Годі боятися. Я не можу так більше. Щодня виглядаю тебе. – Тепер його мова здалася зовсім земною. – Дружини в мене немає, а твій чоловік не Бог – не воскресне, ти й сама це розумієш. То чому б нам із тобою не зійтися? – Він уперше був таким наполегливим.
І Максим знову обнімав її худі плечі та цілував вуста – тільки кудись поділася та трепетна невидима мить, яка підняла її до неба й опустила на землю.
– Діти можуть вийти у двір, а може, й так здогадуються, чому я тебе так довго проводжаю. Вони ж уже дорослі, мені соромно буде перед ними, – говорила щось не те, але спинити себе не могла.
– А далі як жити збираєшся? Ти ж мене і відпустити не хочеш, і любити боїшся. Із синами твоїми я б і сам якось домовився, певен, що зрозуміли б. Але ти сама повинна вирішити – житимеш зі мною чи… – іншого він навіть не хотів припускати. – Скажи мені хоч раз відверто – чи думаєш про мене?
– Думаю, Максиме, щодня думаю, – така відвертість аж саму її струсонула. – Коли ти дивишся на мене, тоді аж ноги терпнуть, – опустила очі, наче молода дівка. – Перед сном щодня розмовляю з тобою, обнімаю, а поряд сплять четверо дітей, – зізналася тихо, не піднімаючи очей. – І соромно мені, Максиме, і страшно стає, і як далі жити – не знаю, – вмить з її очей покотилися сльози. – А я жива жінка, я хочу любити, хочу, щоб ти цілував мене, і хочу лягати спати у твоїх обіймах. – Вона терла рукою обличчя і не шкодувала, що відкрила йому свою душу.
Від її слів, від її солоних губ і його серце стискалося до болю.
– То як же нам бути? – прихилив до неї свою трохи посивілу голову. – Ходімо до мене, а рано-вранці прийдеш додому.
– Ні, я вже зарані бачу, як твоя мати гляне на мене, а там сусіди здогадаються. Ні, я так не зможу. Ніколи так не зроблю, – у неї аж руки тремтіли.
– Мар’яно, я тебе не розумію. Ходімо в сільраду та розпишемося, щоб ти була законною дружиною. То як, підеш за мене?
– Піду, тільки коли хата в мене буде. Скажуть: ще хліба не наїлися, а вона вже до чоловіка спати прийшла. Недовго чекати залишилося, доживемо і до наших днів. – Вона була схожа на наполохану пташку.
– Не хочеш, значить. Хату я тобі й так складу, раз обіцяв. А інша на твоєму місці пішла б прямо сьогодні й ні про що не думала б, – навіть образився.
– Я так вихована і по-іншому не зроблю. А ти чоловік вільний, коли подобається Феня, то можеш женитися. Ніколи на дорозі не стану. Чуєш? – У ній заговорила якась образа на життя, чого вона й
