Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
Почало деренчати радіо. Танго, якийсь гугнявий голос виводив безглузді куплети. Равік похопився, що подумки ще раз простежує всю операцію. Він зважував кожен свій рух. На кілька годин раніше дівчину ще, мабуть, можна було б урятувати. Вебер телефонував, але його не було в готелі, їй довелось померти тому, що він надто довго стовбичив на мості Альма. Вебер сам не вмів робити таких операцій. Безглузда випадковість. Нога з позолоченим ланцюжком, підігнута досередини.
«Прийди в мій човен, місяць сяє», — надсаджувався фальцетом у репродукторі тенор.
Равік розрахувався й вийшов. На вулиці він зупинив таксі.
— В «Озирис».
«Озирис» був великий, солідний публічний дім з просторим баром у єгипетському стилі.
— Ми вже зачиняємо, — сказав портьє. — Більше нікого немає.
— Нікого?
— Тільки мадам Роланда. Всі дами роз’їхалися.
— Гаразд.
Портьє в калошах невдоволено переступав з ноги на ногу.
— Затримайте таксі. Потім нелегко буде знайти інше. Ми скінчили працювати.
— Ви вже мені казали. А таксі я піймаю.
Равік всунув портьє в кишеню на грудях пачку сигарет і вузькими дверима повз роздягальню зайшов до просторої зали. Бар був порожній. У ньому було як завжди після міщанської гульні — калюжі розлитого вина, кілька перекинутих стільців, недокурки на підлозі, дух тютюну, солодкавих парфумів і поту.
— Роландо! — погукав Равік.
Вона стояла біля великого столу, на якому здіймалася купа рожевої шовкової білизни.
— Равік? — мовила вона, зовсім не здивувавшись. — Так пізно. Чого ти хочеш? Дівчини чи щось випити? Чи того й того?
— Горілки. Польської.
Роланда принесла пляшку й чарку.
— Налий собі сам. Я ще мушу посортувати й переписати білизну. Зараз приїде машина з пральні. Коли не запишеш якоїсь ганчірки, то та банда все покраде, як зграя сорок. Шоферня, розумієш. На подарунки своїм коханкам.
Равік кивнув головою.
— Увімкни музику, Роландо. Голосно.
— Добре.
Роланда ввімкнула приймач. Литаври й барабани загриміли у високій порожній залі, мов буря.
— Не занадто голосно?
— Ні.
Занадто голосно. Що може бути занадто голосним? Хіба тиша. Тиша, в якій тебе роздирає на шматки, наче в безповітряному просторі.
— От і все, — сказала Роланда й підійшла до Равікового столика.
У неї була дужа постать, ясне обличчя, спокійні карі очі. Чорна пуританська сукня була ознакою наглядачки й вирізняла її серед напів-одягнених повій.
— Випий зі мною, Роландо.
— Добре.
Равік приніс із бару чарку й почав наливати. Роланда притримала пляшку, коли чарка наповнилась до половини.
— Досить! Я більше не вип’ю.
— Не люблю недолитих чарок. Краще залиш, якщо не вип’єш.
— Навіщо? Це було б марнотратство.
Равік глянув на неї. Надійне, розумне обличчя. Він усміхнувся.
— Марнотратство? Французи завжди бояться його. А навіщо ощадити? Тебе також ніхто не щадив.
— Це комерція. В ній зовсім інші правила. — Равік засміявся.
— Ну, то випиймо за комерцію. Чим би став світ без моралі комерсантів? Юрмою злочинців, ідеалістів і ледарів.
— Тобі треба дівчини, — сказала Роланда. — Я можу подзвонити Кікі. Вона дуже добра. Двадцять один рік.
— Так? Знов двадцять один рік. Сьогодні такі не для мене. — Равік налив собі ще одну чарку. — Про що ти думаєш, Роландо, перед сном?
— Здебільшого ні про що. Я надто втомлююся.
— А коли ти не втомлена?
— Про Тур.
— Чому?
— Там моя тітка має будинок із крамничкою. Я вже двічі викупляла заставні на нього. Коли тітка помре — їй сімдесят шість, — будинок буде мій. Тоді я зроблю з крамнички кав’ярню. Ясні шпалери у квіточку, оркестр, три музиканти — піаніно, скрипка й віолончель, у глибині бар. Невеличкий, але милий. Будинок стоїть у гарному кварталі. Думаю, що за дев’ять з половиною тисяч франків його можна буде пристойно опорядити. Куплю завіси і навіть ліхтарі. Хотілося б ще мати на перший час п’ять тисяч франків про запас. І, звичайно, плата за квартири на двох горішніх поверхах. Ось про це я й думаю.
— Ти народилася в Турі?
— Так. Але ніхто не знає, де я потім була. А якщо мої справи йтимуть добре, то це нікого й не обходитиме. Гроші прикривають усе.
— Не все. Але багато що.
Равік відчув якусь ваготу в скронях і почав говорити повільніше.
— Мабуть, із мене досить, — мовив він і дістав із кишені кілька банкнот. — Ти одружишся в Турі, Роландо?
— Не відразу. Через кілька років. Я там маю приятеля.
— Ти до нього часом їздиш?
— Рідко. Він мені інколи пише. Звичайно, на іншу адресу. Він одружений, але його дружина в лікарні. Сухоти. Проживе щонайбільше рік або два, кажуть лікарі. Тоді він буде вільний.
Равік підвівся.
— Хай Бог благословить тебе, Роландо. Ти маєш здоровий глузд.
Вона довірливо усміхнулася, погоджуючись із ним. На її ясному,
свіжому обличчі не було й сліду втоми, ніби вона щойно встала. Вона знала, чого хоче. Життя не мало для неї ніяких загадок.
Надворі був білий день. Дощ перестав. На розі вулиць, наче невеличкі броньовані башти, стояли пісуари. Портьє вже не було, ніч розтанула, почався день, і юрми людей тиснулися біля входів у метро, ніби то були отвори, в які вони кидалися, щоб принести себе в жертву похмурому підземному богові.
Жінка злякано підвелася на канапі. Вона не крикнула, тільки здушено зойкнула, сперлася на лікті й завмерла.
— Не бійтеся, — сказав Равік. — Це я, Той самий, що привів вас сюди кілька годин тому.
Жінка полегшено відітхнула. Равік бачив її нечітко: електричні лампочки й ранок, що заповзав у вікно, сповнювали кімнату бляклим, хворобливим світлом.
— Мабуть, уже можна погасити, — мовив він і натиснув на вимикач.
Він знов відчув, як хміль м’якими ударами б’є йому в скроні.
— Хочете снідати? — спитав він.
Равік устиг забути про жінку, а коли брав унизу ключа, то гадав, що вона вже пішла. Він радо б спекався її. Він чимало випив, лаштунки свідомості розсунулися, ланцюг часу з брязкотом розірвався, і його обступили владні, безстрашні спогади та мрії. Він хотів бути сам.
— Хочете кави? — спитав Равік. — Тут тільки її і вміють готувати.
Жінка похитала головою. Він уважніше приглянувся до неї.
— Що сталося? Тут хтось був?
— Ні.
— Але щось мало статися. Ви дивитесь на мене,
