Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Він вигнав мене. І дуже образив.

— Тепер він уже вас не образить.

— Він не заплатив мені гонорару. А крім того, назвав мене здирником і партачем.

— А ви б приїхали по гонорар?

— Я міг би когось прислати.

— Краще приїдьте самі. А то пропали ваші гроші.

— Добре, — повагавшись, сказав Бонне. — Але я не підпишу жодної довідки, поки не отримаю грошей. Мені належить триста франків.

— Гаразд. Триста франків. Ви їх отримаєте. — Равік повісив трубку.

— Мені прикро, що вам довелося все це слухати, — сказав він жінці. — Та інакше не можна було. Він нам потрібний.

Жінка вже порпалася в торбинці.

— Нічого, — відповіла вона, — це для мене не новина. Ось гроші.

— Почекайте. Зараз він приїде. Тоді й віддасте йому.

— А ви самі не можете виписати довідку про смерть? — спитала жінка.

— Ні, — відповів Равік. — її може виписати тільки французький лікар. Найкраще той, що його лікував.

Коли Бонне зачинив за собою двері, раптом стало тихо. Багато тихіше, ніж буває, коли з кімнати виходить тільки одна людина. Гудіння машин на вулиці зробилося якесь пронизливіше, ніби натикалося на стіну стиснутого повітря й насилу пробивалося крізь неї. Після метушні минулої години аж тепер стала відчутна присутність небіжчика. Дешевий готельний номер наповнився його владною мовчанкою, байдуже, що він був одягнений у червону піжаму з блискучого шовку. Він панував тут, як панував би навіть мертвий блазень, бо не ворушився. Все живе ворушиться, а те, що ворушиться, може бути дужим, витонченим або смішним, але не має відчуженої величності застиглого, здатного вже тільки розпадатися. Воно — сама довершеність, а людина буває довершена лише в смерті, і то на короткий час.

— Ви не були з ним одружені?

— Ні. Чому ви питаєте?

— Закон. Спадок. Поліція з’ясує, що тут ваше, а що його. Своє ви заберете. А його речі поліція затримає. Для родичів, якщо вони зголосяться. В нього є родичі?

— У Франції немає.

— Ви з ним жили? — Жінка не відповіла.

— Довго?

— Два роки.

Равік озирнувся по кімнаті.

— У вас немає валіз?

— Чому ж… були… там, під стіною. Ще вчора ввечері стояли.

— Ага… господар.

Равік відчинив двері. Прибиральниця з мітлою відскочила назад.

— Матусю, — мовив він, — як на свої роки ви надто цікаві. Покличте господаря.

Прибиральниця почала виправдуватися.

— Слушно, — перебив її Равік. — У ваші роки залишається сама цікавість. А все-таки покличте господаря.

Стара щось пробурмотіла й пішла, виставивши перед собою мітлу.

— Мені дуже прикро, — мовив Равік, — проте іншої ради немає. Вам може здатися, що я нетактовний, та краще владнати все відразу. Так простіше, навіть якщо ви тепер цього не розумієте.

— Я розумію, — відповіла жінка. Равік глянув на неї.

— Розумієте?

— Так.

Зайшов господар з папірцем у руці. Він не постукав у двері.

— Де валізи? — спитав Равік.

— Найперше рахунок. Ось. Спершу оплатіть його.

— Спершу валізи. Поки що ніхто не відмовляється платити. Номер іще не звільнений. І стукайте в двері, коли знов будете заходити. Давайте рахунок і накажіть принести валізи.

Господар люто витріщився на нього.

— Ви отримаєте свої гроші, — сказав Равік.

Господар вийшов, хряснувши дверима.

— У валізах є гроші? — спитав Равік у жінки.

— Я… ні, мабуть, немає.

— Ви знаєте, де вони? В костюмі? Чи їх не було зовсім?!

— Він тримав гроші в гамані.

— А де гаман?

— Під… — Жінка затнулася. — Він звичайно ховав його під подушку.

Равік підвівся. Він обережно підняв подушку разом із головою мерця, витяг з-під неї чорний шкіряний гаман і подав його жінці.

— Візьміть гроші і все, що для вас важливе. Швидко. На сентименти немає часу. Вам треба жити. А гроші на це й призначені. Навіщо їм пліснявіти в поліції?

Хвилину він дивився у вікно. На вулиці водій вантажної машини лаяв візника фургона з городиною, запряженого парою коней. Потужний мотор машини надавав йому почуття переваги. Равік обернувся.

— Все зробили? Так.

— Тепер дайте мені гаман.

Равік засунув його назад під подушку. Гаман став відчутно тонший, ніж був перед тим.

— Сховайте все в торбинку, — сказав він.

Жінка послухалася. Равік узяв рахунок і перебіг його очима.

— Ви вже тут платили за номер?

— Не знаю. Здається, платили.

— Це (рахунок за два тижні. Сплатити… — Равік не зразу назвав прізвище. Йому було якось чудно називати небіжчика «паном Рашин-ським». — . Ви завжди вчасно сплачували рахунки?

— Так, завжди. Він часто казав, що… в його становищі важливо

завжди вчасно платити за все, що треба. '

— Ну й мерзотник цей господар! Де може бути останній сплачений рахунок?

У двері постукали. Равік не зміг приховати посмішки. Коридорний заніс валізи. За ним ішов господар.

— Усі? — запитав Равік у жінки.

— Так.

— Певне, що всі, — пирхнув господар. — А ви що думали?

Равік узяв маленьку валізку.

— Ключ від неї у вас? Ні? А де він може бути?

— У шафі. В його костюмі.

Равік відчинив шафу. Вона була порожня.

— Ну? — глянув він на господаря. Той обернувся до коридорного.

— Де костюм? — засичав він.

— Я його виніс, — затинаючись, відповів той.

— Навіщо?

— Витрусити й почистити.

— Мабуть, небіжчикові цього вже не треба, — сказав Равік.

— Негайно принеси його сюди, проклятий злодюго! — гримнув господар.

Служник глянув на господаря, смішно кліпаючи очима, і вийшов. Відразу ж по тому він вернувся з костюмом. Равік потрусив піджак, потім штани. Там щось брязнуло. Він на мить завагався. Дивно було засовувати руку в кишеню штанів померлого. Наче костюм помер разом із ним. І дивно було так думати. Костюм це костюм.

Равік витяг ключика й відімкнув валізку. Зверху лежала брезентова течка.

— Тут? — спитав він у жінки. Вона кивнула головою.

Равік зразу знайшов рахунок. Він був оплачений. Равік показав його господареві.

— Ви порахували зайвий тиждень.

— Он як? — огризнувся господар. — А клопіт? А це свинство? А хвилювання? Це, по-вашому, ніщо, га? А що в мене знов заболіла печінка, це треба врахувати чи ні? Ви самі сказали, що пожильці розбіжаться. Мої збитки куди більші! А постіль? А дезинфекція номера? І запаскуджені простирала?

— Простирала ви записали я рахунок. А, крім того, ще двадцять п’ять франків за вчорашню вечерю, яку він начебто з’їв. Ви вчора щось їли? — спитав він у жінки.

— Ні. Але, може, краще просто заплатити? Я… мені хотілося б швидше все це скінчити.

Швидше скінчити, подумав Равік. Все це ми знаємо. А тоді — тиша й небіжчик. Приголомшливі удари мовчання. Краще вже так… хоч як гидко. Він узяв зі столу олівець і почав рахувати. Потім віддав рахунок господареві.

— Згодні?

Господар кинув оком на остаточну цифру.