Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
Жінка похитала головою. Равік зупинився перед нею.
— Але дощовик скиньте, — сказав він. — Бачите, який він мокрий. І берет давайте сюди.
Жінка віддала йому дощовик і берет. Равік поклав подушку в куток канапи.
— Лягайте сюди головою. А стілець для того, щоб ви не впали, як заснете. — Він підсунув його до канапи. — Ану, давайте черевики. Звичайно, мокрі наскрізь. Так і застудитись неважко. — Він стягнув з її ніг черевики, дістав із шухляди вовняні шкарпетки й натягнув їй на ноги. — Отепер уже ви сяк-так улаштовані. У важкі хвилини треба найперше подбати про якийсь затишок. Давнє солдатське правило.
— Дякую, — мовила жінка. — Дякую.
Равік зайшов до ванної і відкрутив крани. В умивальник полилася вода. Він розв’язав краватку й неуважно оглянув себе в дзеркалі. Допитливі, глибоко посаджені очі, вузьке обличчя. Воно здавалося б смертельно втомленим, якби не очі. Уста, занадто м’які, контрастують із двома складками, що йдуть від носа до кутиків рота. Над правим оком — довгий зубцюватий шрам, що губився у чубові.
Телефонний дзвінок вивів його з задуми.
— От чорт! — На мить він забув геть усе. Таке з ним часом бувало, він цілком поринав у свої думки. А тут ще й ця жінка. — Я йду! — гукнув він. — Ви злякалися? — Він зняв трубку. — Що? Так. Добре… так… звичайно, так… усе буде гаразд… так. Де? Добре, я негайно йду. Гарячої кави, міцної… так…
Равік дуже обережно поклав трубку і, задумавшись, присів на край канапи.
— Я мушу йти, — сказав він. — Негайно.
Жінка відразу підвелася. Вона похитнулась і схопилася за стілець.
'— Ні, ні… — На мить Равіка зворушила її покора. Вона була готова до всього. — Ви можете лишитись. Спіть. Мені треба вийти на годину чи на дві, не знаю, на скільки. Лишайтесь.
Равік надягнув плаща. На мить у нього майнула підозра, але він зразу ж відігнав її. Ця жінка не крастиме. Не така вона. Тих він знав дуже добре. Та й що тут украдеш?
Він уже був біля дверей, коли жінка спитала:
— Можна мені піти з вами?
— Ні, не можна. Лишайтесь тут; Беріть, що вам іще буде треба. Як хочете, то лягайте на ліжко. Коньяк у шафі. Спіть…
Він повернувся, щоб іти.
— Не вимикайте світла, — квапливо попросила його жінка.
Він відпустив дужку дверей і спитав:
— Боїтесь?
Вона кивнула. Равік показав на ключа.
— Замкніть за мною двері й витягніть ключа. Унизу є запасний, я відімкну ним.
Жінка похитала головою.
— Не в тім річ. Але прошу вас, лишіть світло.
— Он що! — Равік уважно подивився на жінку. — Я й не думав вимикати його. Нехай горить. Я все це знаю. Колись сам пережив такі часи.
На розі Акацієвої вулиці йому трапилося таксі.
— Вулиця Лорістон, чотирнадцять. Швидко!
Водій розвернув машину й поїхав по авеню Карно. Коли вони переїздили авеню де ла Г ранд Арме, з правого боку вигулькнула маленька машина на два місця. Вони б неодмінно зіткнулись, якби бруківка не була така мокра й слизька. Від раптового гальмування зустрічну машину занесло на середину вулиці, і таксі мало не зачепило її радіатором. Легенька машина закрутилася, мов карусель. То був маленький «рено», за кермом сидів чоловік в окулярах і в чорному капелюсі. За кожним поворотом видніло його бліде обурене обличчя. Нарешті машина перестала крутитись і помчала до Тріумфальної арки в кінці вулиці, немов до велетенської брами в пекло, — маленька зелена комашка, з якої висунувся білий кулак і погрожував нічному небові.
Водій таксі обернувся.
— Ви коли бачили таке?
— Бачив, — відповів Равік.
— Ще й нап’яв такого капелюха! А жене вночі машину, як наві-жений.
— Він мав право, бо їхав головною вулицею. Чого ж ви лаєтесь?
— Авжеж, мав! Тому я й лаюся.
— А що б ви робили, якби він порушив правило?
— І тоді лаявся б.
— Ви, мабуть, завжди вмієте полегшити собі життя.
— Тоді б я лаявся інакше, — пояснив водій, звертаючи на авеню Фоша. — Не так здивовано, розумієте?
— Ні. Знижуйте швидкість на перехрестях.
— А я й знижую. Але клята вулиця ніби намащена салом. Та чого ви питаєте мене, як потім не слухаєте, що я кажу?
— Того, що я втомлений, — нетерпляче відповів Равік. — Того, що тепер ніч. І, коли хочете, того, що ми — тільки іскри, яких невідомо куди жене вітер. їдьте швидше.
— Так би й сказали, — мовив водій і аж трохи шанобливо приклав пальці до кашкета. — Тепер усе зрозуміло.
— Слухайте, — спитав Равік, у якого раптом майнула підозра, — ви російський емігрант?
— Ні. Але я читаю всяку всячину, коли чекаю на пасажирів.
Не щастить мені сьогодні з росіянами, подумав Равік. Він відкинув голову на спинку сидіння. Оце б випити кави. Гарячої чорної кави. Мабуть, у них вистачить і на мене. Мої руки повинні бути цілком спокійні. Коли кава не допоможе, Вебер дасть мені укол. Усе буде гаразд. Він опустив шибку й повільно вдихнув вологе повітря.
II
У невеличкій операційній було видно, як удень. Вона скидалася на гігієнічну різницю. На підлозі стояли відра із закривавленою ватою, навколо валялися бинти й тампони, і червоний колір урочисто кидав виклик надмірові білого. Вебер сидів у передопераційній біля лакованого сталевого столика й щось записував. Сестра кип’ятила інструменти. Окріп булькав, світло неначе сичало, лише тіло, що лежало на столі, було цілком байдуже — його вже ніщо не хвилювало.
Равік мив руки рідким милом. Мив люто й запекло, ніби хотів здерти з них шкіру.
— Паскудство, — промимрив він сам до себе. — Хай би його все чорти забрали!
Операційна сестра гидливо глянула на нього. Вебер підвів голову.
— Спокійно, Ежені! Всі хірурги лаються. А надто як щось не вдалося. Ви мали б уже до цього звикнути.
Сестра кинула в окріп пригірщ інструментів.
— Професор Пер’є ніколи не лаявся, — ображено мовила вона, — а проте врятував чимало людей.
— Професор Пер’є оперував на мозку. Найтонша, віртуозна техніка, Ежені. А ми патраємо животи. Це зовсім інше. — Вебер згорнув свої записи й підвівся. — Ви чудово працювали, Равіку. Та що зробиш, коли перед тим орудував партач.
— А все-таки часом можна щось зробити.
Равік витер руки й закурив сигарету. Сестра з мовчазним докором відчинила вікно.
— Браво, Ежені, — похвалив її Вебер. — Ви завжди дотримуєтесь приписів.
— Я маю в житті певні обов’язки. І не хотіла б, щоб мене висадило в повітря
