Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Саня розплакалася, коли Боян того ж дня у пообідню пору з’явився у дверях палати. Хоча він просив Кулянина не робити цього, обіцяючи завжди бути напохваті, коли Сані захочеться в туалет, цього ранку їй поставили катетер і підклали гумову «качку». Наче хтось сказав їй: зараз ти помреш, і зробив усе, щоб виглядало саме так. До нього ніяк не приходили слова, які треба було сказати, і він просто сидів, мовчав, гладив її по руці й думав, як було б добре, якби він міг лягти поруч із нею. «Хочеш помаранч?» — запитала вона, коли злякалася, що він скоро піде.
Даремно всі наступного ранку відмовляли Радослава від походу до лікарні. Він сказав, що не божевільний і прекрасно розуміє, нащо вони це роблять. Уперше в житті накричав на свою Сабіну і так сильно хряснув кухонними дверми, що в них тріснуло скло. Може, сказав їй щось таке, чого говорити не слід було, бо після того Борис обійняв матір і більше не переймався, куди піде батько. Радослав помітив це, але вже не розумів, що такого жахливого сказав Сабіні. Пам’ятав тільки відчуття, що супроводжує заборонені слова.
Саня лежала абсолютно спокійно і так тихо, що дід навіть мусив прикласти вухо до її вуст. «Не здавайся, — сказала вона йому. «Я попросила б маму, але ти ж знаєш, яка вона істеричка, — сказала онука. — Тому попрошу тебе. Тільки будь спокійний, коли я це скажу. Що б не трапилося, хай наше весілля відбудеться тоді, коли заплановано. І скажи Бояну, що все мусить бути так, як ми з ним домовилися. Мене, думаю, вже не буде. Але нехай перед кожним гостем лежить по одній моїй речі, по дрібничці, якій завгодно. А Боянові ти купиш носовичка, якогось найбільшого і найгарнішого. Ти ж це зробиш для мене, правда…
Радослав залишався абсолютно врівноваженим, коли вона це говорила. Поводився дуже зібрано, шукаючи по крамницях носовичка (знайшов-таки великого, вишиваного, майже дівочого) і збираючи у Саниній кімнаті її милі дрібнички. Але та врівноваженість була не з цього світу, і з нею не годилося йти межи люди. Всередині сиділо щось значно страшніше навіть за вмирання онуки. Радослав знав, що колись, дуже давно, він поклав початок ланцюгу подій, які призвели до цього. Можливо, хтось скаже, що це божевілля, може, він би й сам так сказав — що все це відбувалося з кимось іншим, але не має жодного значення, чи є божевіллям те, що з досконалою логікою приводить людину до фатального горя й вічної провини. Отож він знав, що винен, і це просто потрібно було прийняти.
Пора вже знову повернутися до інциденту з ранньої осені 1938 року, в перекусну «Ятриб», що на Ткальчичевій вулиці, перед самим поворотом на Нову Вес. Коли в заклад увійшов Радослав Котроман, біржовий клерк із Любушкого, ведучи за руку Сабіну Вайс, доньку багатого заґребського єврея, Абдел Ґафич якраз узяв до рук саз і приготувався співати. Молода пара саме сідала, коли Ґафич проспівав перший рядок, у якому говорилося: «У Требинє-граді велика жалоба, кажуть…». Тоді Радослав Котроман крикнув уперше, але серед загального захоплення його ніхто не почув. Проміжку між двома рядками (який у цій, як і в багатьох інших севдалінках, не такий уже й короткий), поки Ґафич перебирав струни, було достатньо, щоб у гостеві визріла лють. Коли він почув другий рядок — «Розхворілася нещасна Зубчевича Фата», — у любущака закипіла кров, він крикнув іще раз і пожбурив предмет, що переламав шию музичному інструменту.
Таким чином пісню було перервано, і вона ніколи не продовжилася. Та якби не знав її продовження, власне, якби не знав цілої пісні, Радослав і не влаштував би інциденту. Неважливо, що він повстав не проти історії, яка розповідається в пісні, бо його зачепило, що з цією піснею, як і з Фатою Зубчевича, він ділить одну батьківщину. А в непроспіваному продовженні севдалінки «У Требинє-граді» відбувається ось що: Фата падає на смертне ложе, але бере з матері обіцянку, щоб та належно прийняла гостей на її весіллі, щоб кожного гостя обдарувала, а коханому Фати подарувала шовкову хустинку, аби мав чим утирати сльози за Фатою.
За шістдесят років пісня продовжилася з того місця, на якому урвалася. Але, замість бути проспіваною, вона втілилася в житті. Чи то пак у голові Саниного діда. Це все одно, бо немає жодної різниці, чи стаються нещастя самі собою, чи народжуються в головах уражених людей. Ті, яких не вразило, говоритимуть про божевілля, а ті, що про таку історію тільки чують, казатимуть, що марновірство не знає меж. Перші, можливо, співчуватимуть, другі, можливо, зневажатимуть. Легко ж буде усім, кого в цей день горе оминуло.
Оскільки людина завжди сподівається чогось, Радослав, приготувавши подарунки для гостей на Саниному весіллі та носовичок для Бояна, вирушив до будинку в кінці Пантовчака, щоб знайти Авґусту, добру відьму, яка передрікла, що її вже не буде серед живих, коли його спіткає горе. Намагаючись обдурити долю й логіку, за якою було малоймовірно, щоб Авґуста прожила сто чи навіть сто двадцять років, він попередньо купив у крамниці на Британці двісті грамів кави й фруктовий сироп «Мараскін». Із тими стародавніми знаками уваги й прихильності він прийшов до будинку, якого більше не було, і подзвонив у двері того, що стояв на місці попередника. З’явився поліцейський, очевидно, охоронець резиденції, і повідомив, що пані Авґуста Суботичанець тут не живе…
Було вирішено більше не випускати Радослава надвір самого. За два тижні Саниної хвороби дід зруйнувався вщент. Схилився до землі, ні з ким не розмовляв, тільки знай повторював, що весілля мусить відбутися і все має бути так, як молоді запланували. Коли це все закінчиться, доведеться і його показати лікарям… А що — «все»? У Запруджі, в квартирі бабусі й дідуся, ночами вже всі разом і чували, і спали. Боян не наважувався піти додому, бо ж раптом задзвонить телефон… Борис казав, що він має бути напохваті у старих. Усі чекали того, що врешті-решт мусило статися.
Тільки винуватець не міг сидіти й
