Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Перелом, принаймні з його погляду, стався абсолютно несподівано. Можна було стверджувати, що все відбулося чи не в результаті одного страхітливого похмілля. Може, і найстрашнішого в житті Радослава. Він запив із трійцею чолов’яг із Посавини у якійсь занюханій забігайлівці в Кустошиї. Вони випили щонайменше п’ять літрів м’якої ґрадачацької сливовиці й остаточно втратили розум. Або ракія була погано дистильована, або в ній було щось таке, чого бути не мусило, тільки він не пам’ятав анічогісінько з того, що відбувалося в наступні двадцять чотири години. А потім три дні тинявся своєю підвальною квартиркою і блював. Спочатку ракією, потім водою, потім жовчю, і врешті-решт кров’ю. Вже наполовину осліп, у голові його билися бронетанкові дивізії, він лускав і розсипався уламками навсібіч, благав Бога забрати його до себе… Про рідну дружину за ті три дні він так ні разу і не згадав.
А коли четвертого дня він вирачкував надвір, мав там на що подивитися: сусідський син, семирічний Йожек, пробіг вулицею, вимахуючи прапором із п’ятикутною зіркою. Він подався за хлопцем із наміром відібрати прапор і за вухо привести малого до батька… Авжеж, авжеж, ми тут усі знайомі, діти бавляться то так, то сяк, і ніхто не сердиться, та що як зустрінеться хтось незнайомий, що як фронтовик котрийсь побачить, як малий вимахує комуністичним прапором? Уб’є ж його, як зайця! Він думав пригрозити Йожековому батькові, шевцю Міклаужу, старому веселуну — оті син у нього такий же! — але перш ніж він зі своїм головним болем зумів наздогнати Йожека, перед Радославом виріс незнайомий чоловік із автоматом на грудях і з такою ж, як на прапорі, п’ятикутною зіркою на шапці. Радослав застиг на місці, відчув, як захиталася земля в нього під ногами, і поринув у пітьму.
Першим, що він побачив, коли отямився, була голова чоловіка з п’ятикутною зіркою. «Ти живий, товаришу?» — запитав партизан. «Живий… товаришу…» — шепнув Радослав Котроман. У ту мить його хвилювання через неминучий занепад держави були аж ніяк не такими сильними, як щастя, зумовлене фактом, що він таки не збожеволів од ґрадачацької сливовиці.
Недовго тривав і період його пристосування до нових історичних обставин. Його питали, де він був і що робив під час війни, і позаяк не мав жодної переконливої відповіді, бо ж не працював і не воював — не зізнався, що міністри, уродженці Клобука, відмазали його від військового обов’язку, — то його протримали ніч у в’язниці, а тоді відпустили. Поза тим, що змінилися прапори й мундири, Заґреб лишився тим же. Щоправда, Радослав зустрічав тепер менше людей зі старої батьківщини, але й вони були. Переважно ніхто не пам’ятав, хто і що говорив учора, і яких пісень співав. Радослав Котроман вилікував похмілля й чекав, що до нього повернеться його Сабіна. За чотири роки війни він лише раз отримав усну звістку про те, що їм ведеться добре, але більшого і не потребував. Розраховував, що Вайси повернуться і що Сабіна любитиме його все тією ж любов’ю.
Одначе минув уже перший місяць, за ним другий, надійшла вже й осінь 1945 року, а від дружини не було ні звістки, ні сліду; і тоді Радослав відчув неспокій. Почав слухати нічні радійні зведення, шукав її ім’я у списках зниклих безвісти й віднайдених, їздив у Белград і до ранку чекав під британською місією, та все дарма. Вперше йому спало на думку, що він міг зробити помилку, залишившись у Заґребі.
А тоді на початку листопада сталося дещо таке, що виявиться важливим і в цій історії, і в житті біржового клерка з Любушкого. Було надвечір’я одного з днів, сповнених смороду каналізації, коли південний вітер несе туман із савських берегів аж до підніжжя Слєме[129]. Радослав перейшов Цмрок, і в одній із тих моторошно безлюдних вулиць, поміж вілл, що провели в останню путь одну історію, але ще не дочекалися іншої, у яких місяцями вже ніхто не мешкав, перед ним вигулькнула жінка у вбранні вдови, з вуаллю на обличчі, на вигляд наче акторка-епізодистка з якоїсь угорської оперети. «Пане, невже це ви, пане?» Вона стрибала перед ним на одному каблуку. Другий був зламаний, і жінка на якусь мить здавалася балериною з комічного спектаклю, а зразу по тому ставала кульгавим Пітом з діснеївського коміксу. Хай там як, вона не налякала його, та й не вразила глибоко, проте йому все одно було незручно. Напевно, через те, що не бачив її обличчя під вуаллю.
«Пане, та чого ж ви тікаєте, як вам не сором! Я чекала вас цілий день!» Вона хапала його то за кишеню пальта, то за руку. Врешті-решт спіткнулася, впала і обхопила його ногу.
Він стояв посеред дороги, поруч із жінкою, що змією обкрутилася довкола його ноги й кричала на повен голос, а сам іще й слова не промовив. Якби хотів, міг би її струсити й піти своєю дорогою, міг роздушити ту жінку, як лісову ягоду, ніхто б не побачив, не почув би. Але чому б він мав так учинити? Були такі, що вчинили б, не роздумуючи, але не Радослав Котроман. Йому тільки крутило в шлунку й паморочилося в голові, наче знову напився тієї ґрадачацької сливовиці.
«Пане, ви дасте мені десять кун, десять динарів і десять райхсмарок, і я вам усе розповім! Не маєте? Як не маєте? Ну добре, якщо не маєте, то і я не матиму…» Вона вхопила його під руку й повела з собою. Вони опинилися у підвальній квартирці родинного будинку в самому кінці Пантовчака, який, схоже було, решта мешканців покинула, вистрибнувши у вікна разом із речами. Шибки були повибивані, а в садку валялись уламки меблів, дамські трюмо і приліжкові тумбочки, розколоті люстра, один розмальований нічний горщик та іграшки. Велика ганчір’яна лялька впала на живопліт і лишилася лежати, втупившись скляними очима в низьке небо. Радослав подумав, що так мала б виглядати дитина, що під час падіння зламала хребет. Він схилив голову і увійшов у темряву, що пахла сушеними яблуками, корицею та гвоздикою. Інтимна й тепла заґребська осінь. Йому стало легше, коли усвідомив, що опинився
