Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Близько десятої ранку двадцять восьмого вересня Радослав Котроман знайшов на дні шухлядки з документами загублений запасний ключ до вхідних дверей. Вислизнув надвір, поки всі спали, виснажені чеканням телефонного дзвінка.
Саня вже третій день не приходила до тями, а світанок — завжди час смерті, тому всі засинали, тільки коли займався день, заспокоєні тим, що вона пережила ще одне світання. Скільки б разів не говорили між собою про те, що їй краще було б відійти і не мучитися більше, кожна із Саниних рідних душ потайки радо прирекла б дорогу людину на вічні муки. Тільки б не помирала.
Ніхто й ніколи не зрозуміє, як вісімдесятирічний старий уникнув очей лікарняного швейцара і чергової медсестри, як від’єднав крапельницю й катетер, як виніс дівчину надвір, і при цьому його знову ніхто не побачив, і як ніс її з Виноградської до Ткальчичевої. Невже люди справді нічого не помітили, і невже немає геть нічого незвичайного, коли старець через усеньке місто несе на руках напівголу й безтямну дівчину?
Це все-таки мало би бути дивніше за той факт, що один дідусь повірив, ніби може врятувати онуку, якщо їй проспівають пісню до кінця. Байдуже, яку пісню. Не будьте такими зневажливими до нього і не кажіть, буцімто він не винен у її хворобі.
Дайте чоловікові спокій! Чому б він мав казати вам, де живе, який його номер телефону і чи є в нього діти? І чого б це йому йти з вами? Пустіть його в карету швидкої! Так, дівчина мертва, нехай він поїде з нею. Якщо будете добрими до цього чоловіка, він скаже вам, як її звали. І що сталося насправді. Щойно заспокоїться, він усе вам розповість.
Ґасул
Ніч, мій Енвере, і вже сіріє небо над лісом, мені вставати вдосвіта, а я не сплю. Я вклався, як завжди лягаю, коли Субха вже приспала дітей і прибрала в домі. Ти же нас знаєш, ми в такі хвилини перезирнемось, вона мені: «Чоловіче мій!» — а я їй: «Усі ми Божі!» — і кожен на свій бік ліжка. Вона при стіні, а я під вікном. Так і спимо. Субха знає, чому так, і я знаю, чому так, і буде нам спокійно аж до смерті. Це добрий спокій, поки на серці погідно, та коли їй чи мені смутно, тоді ми одне з одним такі самотні, наче Аллаг нас створював на різних рівнях небес. Одне створивши, про друге забув.
Опосіла мене туга, Енвере, тому й не спиться. Заплющую очі й майже зникаю, а тоді здригаюся, і щось усередині волає: «Не треба, Захіре, не спи, нещасний, бо як заснеш, умить настане ранок з усім, що він тобі несе!». Тому я опираюся сну, дивлюся крізь прочинене вікно, як сіріє небо над лісом, і не засну, але знаю також, що зашвидко надходить завтрашній день. Та якби я й десять років мав доки завтра настане, і то було б мало, щоб зробити усе, що годиться.
Думати, як велося колись, коли часи були ліпші, не те що теперішні, мені вдається краще, ніж спати. От і прикликаю тебе, брате Енвере. Був би ти тут — ми б вийшли у двір, кожен би сів на свого ослінчика, закурили б по самокрутці зі свіжим тютюном і розмовляли тихо, щоб нас не почув навіть випадковий п’яничка, якщо вдосвіта нагодиться. З пияками в цьому місті нелегко. Всі між собою знайомі, і кожен гадає, що має право постукати тобі в двері.
Розмова почалася б від Османа, її батька, що в ті часи рубав дерева в лісах довкола Олова й носив у місто дрова; а як Австрія прийшла — підвищили його до штрасенмайстра. Ніхто в місті не знав, що таке штрасенмайстер, але ж не могло бути, що ця посада нікчемна, коли вже так урочисто зветься. Ніби страху на тебе наганяє, коли мовиться — штрасенмайстер. Питають люди Османа: «А де ж твої дрова, зима скоро, чим будемо грітися?». А він знизує плечима, стурбовано крутить головою, а тоді каже: «Шукайте собі іншого дроворуба, мені служба не дозволяє рубати, не личить таке штрасенмайстру». Люди на такі слова одразу вступалися, не дай Боже про щось розпитувати, бо за кожною державною службою й таємниця стоїть, а державних таємниць краще не знати; але потім розуміли, що Осман може бути їм корисний. І коли він ішов через ринок, ювеліри, годинникарі, кушніри, кравці запрошували його до своїх крамничок, і кожен пригощав Османа чи кавою, чи салепом[135], чи байрамською баклавою, і пхав йому в руки тацю тонкої роботи чи таріль, добротні штани або годинник. «Не давай ти мені нічого, мені не треба, я не можу за це заплатити», — казав їм, але ґазди й чути нічого не хотіли: «Бери, друже Османе, як це ти платитимеш, такі часи тепер, що не платиться, треба тільки пам’ятати, хто був до тебе добрий, і добром йому відплатити». Так вони платили добром за дрова, які приносив колись Осман, він же на їхніх відплатах непогано розжився, але ніколи гріха на душу не взяв і не втратив обличчя. Нікому нічого не обіцяв, не вимагав нічого надурняк, хіба дещо частіше, ніж зазвичай, перетинав ринок, але й цим йому не можна було дорікнути. Минуло так, може, півроку, аж тоді хтось його запитав: «А чи багато роботи у щтрасенмайстра?». Осман розвів руками й відповів: «Якби Аллаг для себе цю посаду створював, і тоді б не вигадав кращої. Я наглядаю за шляхом від Кладаня до Олова, прибираю камінці й гілки, оте все, що в автомобілів чи екіпажів може опинитися під колесами».
Потім хтось і каже: «Ото вже надурив нас Осман, як ніхто досі!» — «Мовчи, дурню, це не він нас надурив, а наша паскудна вдача й заячі серця». І справді, хто б міг подумати, що
