Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

Я раптом відчуваю, що страшенно голодний, як завжди, коли мені важко на серці, і відчиняю свій чемодан, котрий лежить у багажній сітці. Фрау Кроль забезпечила мене бутербродами до самого Берліна. Я пробую намацати їх рукою, але ніяк не можу, і тому витягую чемодан із сітки, /пінка в капелюшку прокидається, гнівно лупає на мене очима і відразу ж засинає знову, виводячи й далі свої трелі.

Тепер я бачу, чому не міг намацати бутербродів. На них лежить Ґеор-ґів смокінг. Він, певно, всунув його в чемодан, коли я бігав продавати обеліск. Якусь мить я дивлюсь на чорне сукно, потім дістаю бутерброди й заходжуюсь їсти. Це першокласні бутерброди. На хвилину все купе прокидається від запаху хліба і чудової ліверної ковбаси. Однак я не звертаю ні на кого уваги і їм собі далі. Потім умощуюсь зручніше і втуплююсь поглядом у темряву, крізь яку час од часу пробігають ліхтарі. Я думаю про Ґеорґа, про смокінг, потім про Ізабелу, Германа Лоца і про обеліск, який фельдфебель так опоганював і який врешті врятував фірму, аж поки не засинаю.

XXVI

Більше я не бачив нікого з них. Я не раз збирався поїхати у Верденб-рюк, але завжди щось ставало на перешкоді: я гадав, що ще встигну, але раптом вийшло, що не встиг. Німеччину огорнула темна ніч, я залишив її, а коли знову повернувся, вона лежала в руїнах. Ґеорґ Кроль помер. Вдова Конерсман шпигувала й далі за всіма і дізналася про зв’язок Ґеорґа з Лізою — через десять років, 1933 року, вона розповіла про це Вацекові, котрий був тоді штурмфюрером нацистської партії. Вацек запроторив Ґеорґа до концентраційного табору, хоч минуло вже п’ять років, як він розлучився з Лізою. Через кілька місяців Ґеорґ там помер.

Ганс Гунгерман став референтом у справах культури і оберштурм-фюрером нової партії. Він оспівував її в палких віршах, тому після 1945 року йому довелося трохи скрутно, коли він позбувся посади директора школи. Але після того держава давно вже визнала його право на пенсію, і Гунгерман, як і багато інших нацистів, розкошує собі і навіть не думає працювати.

Скульптор Курт Бах сім років провів у концентраційному таборі і повернувся звідти непрацездатним калікою. Зараз він, як і інші незчисленні жертви нацистського режиму, добивається мізерної пенсії. Він сподівається, що йому нарешті пощастить, і він буде одержувати сімдесят марок на місяць — приблизно десяту частину суми, яку вже кілька років держава виплачує першому шефові гестапо, людині, яка заснувала концентраційний табір, де Курт Бах став калікою, не кажучи вже про ще більші пенсії і відшкодування, які одержують генерали, воєнні злочинці і колишні провідні діячі нацистської партії.

Генрих Кроль прожив ці роки непогано і дуже пишається цим, бо вважає це доказом непохитності правопорядку нашої улюбленої батьківщини.

Майор Волькенштейн зробив блискучу кар’єру. Він став членом націонал-соціалістської партії, брав участь у розробці антисемітських законів, після війни на кілька років затих, а тепер разом з багатьма іншими своїми друзями по партії працює в міністерстві закордонних справ.

Бодендик і Верніке довгий час переховували в божевільні кількох євреїв. Вони помістили їх у палати для невиліковних хворих, постригли й навчили, як треба поводитись. Згодом Бодендика перевели в маленьке село за те, що він дозволив собі обуритись, коли його епіскоп прийняв титул державного радника від уряду, який оголосив убивство священний обов’язком. Верніке вигнали з роботи, коли він відмовився давати своїм хворим смертельні уколи. Перш ніж піти звідти, він зумів переправити євреїв, які переховувались у закладі, в інше місце. Його послали на фронт, і 1944 року він загинув. Віллі загинув 1942 року, Отто Бамбус — 1945, Фрідріх Кроль — 1944. Ліза загинула під час повітряного нальоту, стара фрау Кроль — теж.

Едуард Кноблох пережив усе: він так само добре обслуговував і правих і винуватих. Г отель Едуарда було зруйновано, але потім він відбудував його. З Гердою він не одружився, і ніхто не знає, що з нею сталося. Про Женев’єву Терговен я теж нічого більше не чув.

Цікаву кар’єру зробив Плаксивий Оскар. Він солдатом потрапив у Росію і знову став комендантом кладовища.

1945 року він був перекладачем при окупаційних військах і, нарешті, кілька місяців — бургомістром Верденбрюка. Потім, разом з Генрихом Кролем, знову почав торгувати надгробками. Вони заснували нову фірму і досягай великих успіхів — у ті часи попит на надгробки був майже такий самий, як на хліб.

Старий Кнопф помер через три місяці після того, як я виїхав з Верденбрюка. Він потрапив уночі під машину. А через рік його дружина вийшла заміж за трунаря Вільке. Цього ніхто не сподівався. їхній шлюб був щасливим.

Верденбрюк під час війни так було зруйновано бомбами, що в ньому не залишилося майже жодного цілого будинку. Він був важливим залізничним вузлом, тому його так часто бомбили. Через рік після закінчення війни я по дорозі заїхав якось туди на кілька годин. Шукав знайомих вулиць, але заблудив у місті, де колись так довго прожив. Навкруги були самі руїни, із знайомих я теж нікого не знайшов. У маленькій крамничці, що розташувалась у сяк-так збитій з дощок буді біля вокзалу, я купив кілька довоєнних поштових карток з краєвидами міста. Це все, що залишилось. Раніше, якщо людині хотілося згадати свою юність, вона поверталася в ті місця, де провела її. Зараз у Німеччині це вже навряд чи можливо. Все було зруйноване, потім відбудоване наново і стало зовсім чуже. Залишились тільки поштові картки.

Лиш дві будівлі вціліли: божевільня і родильний будинок — головним чином тому, що розташовані вони за містом. Вони відразу виявились заповненими, заповнені вони й зараз. Їх навіть довелось значно розширити.

ТРІУМФАЛЬНА АРКА

І

Жінка наближалася до Равіка навскоси через міст. Вона йшла швидко, але так, ніби в неї запліталися ноги. Равік помітив її аж тоді, як вона опинилася майже біля нього. Він побачив бліде, вилицювате обличчя й широко посаджені очі. Обличчя було застигле й скидалося на маску. Здавалося, наче в ньому до краплі вичахло жиТтя, а в осклілих очах при світлі ліхтаря відбивалась така порожнеча, що Равік насторожився.

Жінка пройшла так близько, що мало не зачепила його. Він простяг руку і схопив її за плече. Вона похитнулася і була б упала, якби він її не тримав.

Равік не відпускав її.

— Ви куди? —