Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Козаки змовкли, але вигук «слава» не вщух: гукали з тротуарів, де під жовто–блакитними прапорами скупчилося повно народу: «просвіти», українські клуби, українізовані гімназії, українські скаути, просто — перехожі. Гукнули «славу» й дядьки, делегати селянського з'їзду.

Вітальні вигуки котились та перекочувались — аж доки весь військовий з'їзд вишикувався навпроти полку, під пам'ятником бронзового гетьмана. Грушевський, Винниченко й Петлюра зійшли на горішню приступку, на нижніх згрудились члени Центральної Ради та щойно обраного УГеВеКа.

Полковник Капкан ще раз блиснув шаблею — оркестр ту ж мить змовк — і голова Центральної Ради почав промову.

Промова Грушевського була таки довгенька — обсягом академічної лекції в університеті, і в коротких рисах викладала історію українського козацтва. Чути її далі двадцяти кроків не було, бо професор звик промовляти в аудиторії з відповідними акустичними пристроями. Та на кінець Грушевський вигукнув щось і вказав рукою вперед — точнісінько, як бронзовий гетьман вказував булавою — і тут трапилось непорозуміння. Дарма що полковник Капкан подав шаблею знак «на голос», козаки не відгукнулись «славою» — сплеснуло лише кілька окремих вигуків. Справа в тому, що Хмельницький вказував булавою на північ — закликаючи на єднання з Росією, а Грушевський вказав зовсім у протилежний бік, кудись аж на південний захід, — на Галичину, закликаючи здійснити соборність. Та на південному заході був якраз фронт, і козакам впало в голову, чи не на війну знову, в окопи, закликає їх сивибородий дідусь, — вигук «слава» застряв їм у горлянці.

Тоді висунувся наперед Петлюра з прапором у руці.

І тут трапився другий інцидент.

Тільки з'явився Петлюра високо на приступці — так що його стало видно всім і з усіх боків, — раптом звідкілясь з тротуару розітнувся одчайдушний дівочий крик:

— Сьома! Душогуб!

То Поля Каракута, чарівниця з Шулявки, потрапила з усім народом на видовище на майдан і — от уже скільки днів побивавшися за збіглим коханцем — раптом уздріла його перед собою в усій красі. Трагедії одна за одною били її молоде дівоче життя: звів офіцер–аристократ, тепер покинув і «земгусар».

Петлюра мерщій загукав що мав сили. Голос він умів видобути з себе гучний — готовано ж для читання з амвона. Читав він резолюцію військового з'їзду.

В резолюції було три пункти.

Перший — про відношення до центральної влади, Тимчасового уряду та Петроградської Ради депутатів: в інтересах знайдення спільної платформи та можливості спільних дій України й Росії вимагати негайного проголошення національно–територіальної автономії України.

Другий — про війну: війну в цей момент розглядати як оборону свободи, захист революції, відстоювання визвольних прагнень нації.

Третій — про армію: негайно створити українську національну армію.

Першим заходом на цьому шляху мало бути повсюдне виділення солдатів–українців із складу армійських частин російської армії та зведення їх в окремі українські частини.

— Слава українській армії! — проголосив Петлюра.

«Слава!» — покотило майданом. Оркестр заграв «Ще не вмерла Україна». За музиками гімн заспівали й зведені в один хори: капела Кошиця, хор театру Садовського, хори українізованих гімназій та районних «просвіт».

В хорі печерської «Просвіти», під керівництвом студентки Марини Драгомирецької, співали і Данило — бас, Флегонт — баритон, Харитон — тенор з фальцетним тремтінням на верхах.

Петлюра стояв, заклавши правицю за борт френча, — так закладав колись руку за борт мундира Наполеон Бонапарт.

Грушевський — він не співав, бо був зроду безголосий, — нахилився до вуха Винниченкові і жарко зашепотів:

— Голубе мій, Володимире Кириловичу! Я гадаю, з цією резолюцією, для полагодження наших взаємин із Тимчасовим урядом та Петроградською Радою депутатів, повинна виїхати до Петрограда наша делегація. Ви, любий Володимире Кириловичу, маєте її очолити: ви ж — стара гвардія соціалістів, не те що ми — молоде покоління… Допечіть їм, допечіть!

Винниченко приосанився. Певна річ, кому ж, як не йому? Потрібні ж широта світогляду, глибина мислі, європейський масштаб різних там, як би це сказати — асоціацій! І взагалі… Словом, Винниченко мав сатисфакцію: цей старий пацюк не такий вже й огидний — навіть щось симпатичне в ньому є…

— Поміркуємо, дорогий Михаиле Сергійовичу! — солідно відказав він. — Обмізкуємо, розкумекаємо, що там і до чого… Я завжди готовий на свої плечі прийняти тягар…

Петлюра тим часом вийняв руку з–за борта френча і звів її вгору, склавши пальці, як для хресного знамення.

Це був знак.

— До обітниці! — подав команду полковник Капкан.

Шістнадцятьма ротами знову перебігла хвиля і брязнула зброя. Козаки перекинули гвинтівки у лікоть зігнутої лівої руки, правою зірвали шапки з шликами з голів.

Полковник Капкан встромив шаблю у піхви, скочив з коня і звів руку так само — як на хресне знамення.

— На цьому й присягаємо! На вірність неньці–Україні, на славу українському лицарству!

Він став навколішки.

Слідом за ним вклякли навколішки три з половиною тисячі козаків і сімсот делегатів військового з'їзду.

І тоді з їхніх грудей — хор у кілька тисяч співаків — низьким солдатським тембром і повільним, як на солдатській молитві, темпом полинув на широкий майдан спів.

Співалося гайдамацької:

Грушевський утирав носовичком очі й бороду.