Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл

Нарешті кит випустив чорний фонтан, щосили шарпнувся вперед, виблював поглинуту раніше їжу і, перекинувшись на спину, загойдався на хвилях мертвий.

Поки командири обох вельботів кріпили троси до його плавців і готували тушу до буксирування, між ними відбулася коротка розмова:

— Не знаю, навіщо старому ця купа тухлого лою? — мовив Стабб, скривившись від огиди, яку викликала в нього необхідність марудитися з цим паскудним левіафаном.

— Навіщо? — перепитав Фласк, згортаючи у бухту вільний кінець троса. — А ти хіба не чув, що корабель, у якого хоч раз одночасно висіла з правого борту голова кашалота, а з лівого — голова справжнього кита, невже ти не чув, Стаббе, що такий корабель ніколи не потоне?

— З якого дива?

— Не знаю, тільки чув, як про те говорив наш жовтопикий привид Федалла, а він, здається, все знає про моряцькі прикмети, чари і таке інше. Ось тільки боюся, що він зачаклує наш корабель. Мені цей парубок взагалі не подобається, Стаббе. Ти помічав, Стаббе, у нього зуб стирчить, наче у зміїної голови?

— Бодай він утопився! Я на нього ніколи не дивлюся; та зажди… Якось темної ночі, — коли він стоятиме біля борту, а поблизу нікого не буде, отоді я, Фласку… — І він указав обома руками в море. — Їй-право, я це зроблю! Фласку, по-моєму, цей Федалла — просто перевдягнений диявол. Ти віриш у ті баєчки, наче він ховався у трюмі? Кажу тобі, він диявол. А його хвоста ми не бачимо тільки тому, що він його ховає, — мабуть, згортає в бухту і носить у кишені. Пригадуєш, він завше просить клоччя, щоб напхати в носи своїх чобіт?

— Та він і спить у чоботях, хіба ні? У нього навіть ліжка немає, я не раз бачив, як він уночі спить на бухті каната.

— Ну звісно ж, це через той клятий хвіст; певно, тоді він його розмотує і опускає всередину бухти.

— Що старому від нього треба?

— Мабуть, вони укладуть якусь умову.

— Умову? Яку умову?

— Бачиш, старому кортить уполювати того Білого Кита, а диявол тут як тут — хоче укласти з ним угоду; якщо він погодиться віддати срібного годинника, чи душу, чи ще щось, тоді лукавий йому віддасть Мобі Діка.

— Та ну! Слухай, Стаббе, не верзи дурниць. Як Федалла це зробить, по-твоєму?

— Не знаю, Фласку; на те він і диявол, хитрий та лютий. Кажуть, прийшов він якось на старий флагман, з вигляду як джентльмен, тільки хвостом крутить, і питає, чи в себе старий адмірал. Адмірал був на місці і спитав диявола, чого той хоче. А диявол тупнув копитом і каже: «Мені потрібний Джон». «Навіщо?» — питає адмірал. Диявол розлютився: «А вам яке діло? Кажу вам, він мені потрібний». — «Ну то беріть його», — каже адмірал. І клянуся, Фласку, щоб мені проковтнути цього кита одним духом, коли диявол в одну мить не нагородив Джона азіатською холерою! Стривай, ви там уже впоралися? То ходімо, притягнемо його до борту.

— Я начебто колись чув подібну історію, — зауважив Фласк, коли обидва вельботи насилу притягли свій тягар до корабля. — Тільки от не пам'ятаю, де саме.

— У «Трьох іспанцях»? Це пригоди солдатів-убивць; певно, ти читав про них, ну та звісно, читав!

— Ні, в житті не бачив такої книги, хоча й чув про неї. Ти скажи мені ось що, Стаббе: як ти гадаєш, той диявол, про якого ти розповів, і той, що, як ти кажеш, у нас на «Пекводі», — це один і той самий?

— А я — не той самий, хто допомагав тобі вбити цього кита? Хіба диявол живе не вічно? Чи хтось чув, щоб диявол помер? Ти колись бачив, щоб священик носив жалобу по дияволу? А якщо диявол знайшов ключа, щоб пролізти в каюту до адмірала, ти не думаєш, що він і у клюз може пролізти? Ну, кажіть, містере Фласк!

— А як ти гадаєш, Стаббе, скільки Федаллі років?

— Бачиш цю грот-щоглу? — відповів той, вказуючи на корабель. — Отож, нехай це буде одиниця; тепер візьми всі обручі, що в трюмі «Пекводу», і настроми їх у ряд за щоглою, наче нулі; та це не складе і половини його віку. Для цього всіх обручів, що є на світі, не вистачить.

— Слухай, Стаббе, здається мені, це ти просто хвалився, коли казав, що при нагоді кинеш нашого Федаллу в море. Коли він справді такий старий, що нулів не вистачить, і коли він житиме вічно, то нащо кидати його за борт?

— Принаймні, хоча б скупати.

— Таж він прилізе назад.

— Тоді ще раз скупати; щоб не просихав.

— А коли йому скортить скупати тебе, тоді як? Скупати і втопити?

— Нехай спробує; тоді я йому так затоплю в пику, що він не скоро поткнеться до адміральської каюти, вже не кажучи про нижню палубу, де він живе, чи про верхню, де весь час нишпорить. Та цур йому! Невже ти гадаєш, Фласку, що я боюся диявола? Хто його боїться, крім старого адмірала, котрий не сміє схопити його і закувати в колодки, як він того заслуговує, а натомість дозволяє йому лазити де заманеться і красти людей; адмірал з ним ще й угоду підписав, що засмажить усіх людей, кого диявол украде. Оце так адмірал!

— Ти гадаєш, Федалла хоче украсти капітана Ахаба?

— Я гадаю? Ти скоро сам це побачиш, Фласку. Але я за ним пильнуватиму; і коли побачу щось підозріливе, то схоплю його за барки і скажу: «Чуєш, Вельзевуле, не роби того!» А як він буде комизитися, то, їй-богу, я витягну хвіст у нього з кишені, підтягну його до кабестана і так накручу, що той хвіст репне під саму зав'язку, отак! А коли він побачить, що його так обчикрижили, тоді, мабуть, крутне своїм цурпалком і дасть драла, і навіть хвоста підібгати не зможе.

— А що ти зробиш із хвостом, Стаббе?

— Що зроблю? Та продам пастухові замість батога, коли повернемось; що ж іще?

— От що, Стаббе, невже ти це серйозно кажеш? І те, що зараз, і те, що раніше?

— Серйозно чи ні, а ми вже на місці.

З палуби скомандували швартувати кита по лівому борту, де вже висіли приготовані ланцюги і талі.

— Хіба ж я не казав? — мовив Фласк. — Побачиш, скоро