Проби - Мішель Монтень
Отож я відмовляюся від усіх поліпшень, залежних від таких сумних обставин і від можливих випадковостей.
Треба, аби Господь домував у нашому серці. Треба, щоб совість вдосконалювалася сама по собі завдяки зміцненню нашого розуму, а не внаслідок загасання наших бажань. Це не означає, що розкоші стають блідими і безбарвними, просто ми оглядаємо їх сльозливим і каламутним оком. Слід любити помірність саму по собі і з пошани до Бога, який нам заповідав її, слід любити чистоту. Але та, на яку нас прирікають наші катари і якій я завдячую не чим іншим, як моїми кольками, то це не чеснотливість і не помірність. Не можна похвалятися презирством до любострасності і перемогою над нею, якщо не відчуваєш її, якщо не знаєш її, і її принад, і її могуті, і її безпечно принадної краси. Я знав і те і те, і кому, як не мені, говорити про це. Але в старості, як мені здається, наші душі підвладні недугам і недосконалостям докучнішим, ніж у молодості. Я говорив про це зовсім молодим, але тоді мене незмінно присаджували на тій підставі, що я безвусий молодик. Я кажу те саме і зараз, коли моя сива борода додає моїм словам ваги. Ми звемо мудрістю безладну купу наших дивацтв, наше невдоволення існуючими порядками. Але насправді ми не стільки звільняємося від наших пороків, скільки міняємо їх на інші — і, як я думаю, гірші. Окрім дурної і жалюгідної пихи, нудного базікання, нестерпних і незбагненних вибриків, забобонів, сміховинної зажерливості, коли користуватися ними вже неможливо, я помічаю у стариків також заздрість, несправедливість і підступну злосливість. Старість накладає зморшки не лише на наші лиця, але ще більшою мірою на наші уми, і щось не видно душ — чи вони трапляються вкрай рідко, — які, старіючи, не віддавали б цвіллю і кислятиною. Усе в людині іде разом з нею в гору і з гори.
Беручи до уваги мудрість Сократа і деякі обставини його засудження, я наважуюся гадати, що він сам певним чином сприяв тому, що сталося, зумисне даючи всьому йти своєю чергою, — адже він досягнув сімдесяти років і знав, що його блискучому і діяльному розумові доведеться в близькому майбутньому ослабнути, а властивій йому проникливості — померкнути.
Скільки перетворень я спостерігаю щодня, яких завдає у моїх знайомих старість! Вона — могутня хвороба, що нападає природно і непомітно. Треба мати великий запас знань і велику передбачливість, аби уникнути ґанджі, якою вона нас обдаровує, або, принаймні, сповільнити розвій її. Я відчуваю, що попри всі мої оборонні споруди вона п'ядь за п'яддю відтісняє мене. Я держусь скільки змога. Але я не знаю, куди врешті вона мене заведе. У всіх випадках я хочу, щоб знали, звідки саме я впав.
Розділ III
Про три види спілкування
Не слід раз і назавше приліплятися до своїх звичаїв і нахилів. Найголовніша із наших здібностей — це уміння пристосовуватися до найрозмаїтіших звичаїв. Неухильно притримуватися своєю охотою або через конечність одного й того самого способу життя — означає існувати, а не жити. Кращі душі — ті, в яких більше гнучкості і розмаїття.
Ось справді лестивий відгук про Катона Старшого: Його гнучкий розум настільки різносторонній, що, до чого б не брався, здавалося, ніби він народжений тільки для одного цього. Тит Лівій, XXXIX, 40.
Якби мені дано було витесати себе на свій смак, то нема такої форми — хоч би яка прекрасна вона була, — в яку я бажав би втиснутися, з тим щоб ніколи вже з нею не розлучатися. Життя — це нерівний, неправильний і багатоманітний рух. Незмінно іти за своїми нахилами і бути настільки під їхньою владою, щоб не могти відступитися від них або нагнути їх під свою волю, означає не бути самому собі другом, тим паче паном; це означає бути рабом самого себе. Я оце згадав про це, бо мені не так-то легко здихатися одної нестерпної властивості моєї душі: зазвичай вона захоплює саме те, що для неї важко, і лише цьому вона віддається з жалом і сповна. Хоч би який складний був предмет, яким їй випадає клопотатися, вона залюбки ускладнює його і надає йому такої ваги, що їй доводиться витрачати на нього всі свої сили. З цієї причини її нецікавість для мене дуже болісна і шкідливо відбивається на моєму здоров'ї. Більшості умів, аби стрепенутися й ожити, потрібні нові враження; по-моєму, одначе, вони більше потрібні на те, щоб прийти в себе і заспокоїтися. Пороки дозвілля треба працею долати. Сенека, Листи, 56. Його найголовніше і найревніше заняття — самопізнання. Книжки для нього — своєрідний відпочинок, що відволікає його від усепоглинального діла. Перші ж виниклі в ньому думки зразу збуджують його, він прагне на всякому виявити свою потугу: він намагається вразити то дотепом, то строгістю, то гожістю; він стримує себе, вгамовує, покріплює дух. В собі самому набуває він спонуку до діяльності. Природа дала йому, як і всім, достатньо приводів до корисних роздумів і широкий простір для відкриттів і міркувань.
Для всякого, хто вміє ґрунтовно промацати свої можливості і повною мірою використати їх, роздуми — могутній і повноцінний спосіб самопізнання; я волію самостійно кувати свою душу, а не прикрашати її позиченим добром.
Нема заняття простішого і воднораз складнішого, ніж гомоніти зі своїми думками — все залежить від того, яка розмовна душа. Найбільші душі роблять це заняття своїм ремеслом — для яких жити — це мислити. Цицерон, Тускуланські розмови, V, 28. Природа настільки сприяє цій нашій особливості, що нема нічого, чим могли б ми займатися довше, і нема діла, якому віддавались би з більшою сталістю і більшою готовністю. «У цьому, — мовить Аристотель, — і є праця богів, що творить і їхнє щастя, і наше». Читання служить саме для того, щоб, розширюючи мій кругозір, будити мою думку, аби завантажувати мій розум, а
