Проби - Мішель Монтень
Ми куди легше можемо уявити собі верхи на стульчакові чи на жінці якогось ремісника, ніж великого цабе, такого поважного з постави і вченості. Нам здається, ніби вони з тих високих тронів не знизилися б до такої буденщини. Нерідко буває, що гріховні душі під впливом якогось поштовху зовні творять добро, тоді як душі глибоко доброчесні, з тієї чи іншої причини, зло. Отож судити про них слід лише тоді, коли вони у спокійному стані, коли в ладу самі з собою; або, принаймні, коли вони відносно спокійні і ближче до своєї природної безпосередності.
Виховання підтримує і зміцнює природні нахили, проте змінити і подолати їх годі. Я бачив, як тисячі людей звернулися до чесноти чи гріха, хоч їх наставлялося у протилежному дусі:
Так дикі звірі, одвиклі од лісу і замкнені в клітці,
Грізних мін позбулися й терпіти людей привикають,
Але щойно гарячі їх губи змочить крапелька крові,
Знову запеклість і лютість вони відчувають,
Пелька у них розбухає, й, скипаючи гнівом,
Ладні роздерти вони свого сторопілого пана.
Лукан, ТУ, 237—242
Ці вроджені властивості викорінити годі; їх прикривають, їх ховають, та й край. Латина для мене як рідна; я розумію її краще, ніж францужчину, та ось уже сорок років зовсім не користуюся нею як мовою розмовною і зовсім не пишу нею; і все ж при сильних і раптових душевних порухах, які мені довелося пережити того разу, коли я побачив, що мій батько, перед тим нівроку здоровий, хилиться на мене зомлілий, перші сплилі з пам'яті і вимовлені мною слова були латинські: природа ґвалтом пробивається назовні і бере своє, наперекір довгій звичці. І цей приклад може підкріплюватися безліччю інших.
Ті, хто силкувався з допомогою нової віри поправити світові звичаї, реформують зовнішні хиби; що ж до справжніх гріхів, вони їх не чіпають, а тільки множать, і цього множення треба боятися; вони охоче зупиняються на зробленому і відмовляються від інших поліпшень, обмежуючись зовнішніми і довільними перетвореннями, які небагато варті, а проте приносять їм славу. Отак вони таким дешевим коштом дають спокій іншим, справжнім, вродженим, глибоко вкоріненим гріхам. Зверніться до вашого власного досвіду; нема людини, яка б, зазирнувши в себе, не відкрила б у собі певної власної сутності, сутності, яка бореться з вихованням і з бурею ворожих їй пристрастей. Щодо мене, то я не відчуваю жодного струсу від поштовху; я сливе завжди перебуваю на своєму місці, як це властиво громіздким і важким тілам. Якщо я не завше у себе вдома, я завше бодай поблизу; мої вибрики не заносять мене надто далеко. В них нема надмірного і химерного, і мої захоплення, отож, здорові і розважливі.
Справжнім, дотичним до багатьох людей, злом у нас є те, що навіть їхнє особисте життя повне гнилі і мерзоти; думка про очищення туманна; скруха болісна і злочинна майже так само, як і гріх. Одні тому, що погрузли в гріху, інші тому, що призвичаїлись, уже не чують його потворності. Інших (а серед них і я) гріх гнітить, але це врівноважується в них утіхою або чимось іншим, і вони пускаються берега, грішать, але грішать капосно і боягузливо. А проте можна уявити собі таку неспівмірність втіхи і паскудства, що перше — це можна сказати і щодо пожитку — цілком вибачає друге, і не лише в тому разі, коли втіха примішується випадково і не має прямого зв'язку з пороком, як при крадіжці, але навіть якщо воно невіддільне від гріховного діяння, як при близькості з жінкою, коли жага безмежна, а іноді, як кажуть, і зовсім невіддільне.
Побувавши недавно в Арманьяку і одвідавши маєток одного мого кревняка, я бачив там селюка, якого ніхто не називає інакше, як злодій. Він розповідає про своє життя таке: народившись жебраком і вважаючи, що заробляти хліб працею своїх рук — означає ніколи не вирватися з нужди, він поклав собі зробитися злодієм і всю молодість безкарно злодіячив, чому немало сприяла його величезна фізична сила; він жав хліб і зрізав виноград на чужих земельних ділянках, промишляючи десь далеко від своєї оселі і перетаскуючи на собі таку кількість краденого, що нікому на думку не спадало, ніби одна людина здатна понести на плечах це все протягом однієї ночі; до того ж він намагався рівномірно розподіляти завдану ним шкоду, так щоб кожний зокрема не відчував надто відчутної утрати. Нині він уже старий і для людини його стану тяжко багатий, чим він завдячує своєму минулому ремеслу, в якому признається цілком відверто. Аби виблагати у Бога прощення за такий спосіб наживи, він, за його словами, щодня виявляє всілякі добродійства нащадкам колись обібраних ним людей, щоб надолужити свої колишні крадіжки; і якщо він не встигне завершити ці порахунки (бо наділити разом усіх йому несила), то покладе цей обов'язок на спадкоємців, враховуючи те зло, якого він завдав кожному і розміри якого відомі лиш йому самому. Якщо судити з його розповіді, правдомовної чи брехливої — байдуже, він сам дивиться на злодійство як на справу вельми нечесну і навіть ненавидить його, проте менше, ніж нужду; він кається в ньому як такому, та оскільки воно було описаним способом врівноважене і надолужене, він у ньому зовсім не кається. У даному разі нема такої звички, що змушує нас злитися з гріхом і пристосовувати до цього навіть наше мислення; тут нема того
