Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Отак закінчується ще одна історія. Не знаю, скільки їх залишилося в моєму житті, але люблю кожну, котра має кінець. Терпіти не можу тих історій, які триватимуть, доки мого життя, бо я їх розпочав, та нема кому закінчити. Джібріл сказав, що більше не навідає мене, а Фуад Зеріноґлу днями намовляв знову покурити кальян. Казав, що це може мені допомогти. Нічого йому не кажу, але знаю: ніщо мені не допоможе. Нема допомоги тому, хто не закінчує своєї історії, тим-то ми й любимо чужі історії. Вони завжди закінчуються на чомусь. А часом закінчуються так, що людина бачить, як закінчилася б її власна історія, якби розпочати її інакше. Мало хто вже говорить про Омерів мектеб. Та й матерям уже стало байдуже. І про красуню Уміхану більше не говорять. Торговець залізом Чолпа ні про що її не розпитує, але й не погрожує вже, що відправить назад у Невесінє. Натомість забороняє прислузі й дружині заходити до його покою, а сам повідчиняє скрині й перелічує золоті дукати, рахує, скільки б мало вистачити на весілля, про яке ще ніхто не говорить, але яке неодмінно настане, так само як і осінь, що входить у Мостар. Знаю, це буде найбільше й найпишніше весілля з усіх, які бачило місто, бо ж мусить люд запам’ятати, як Чолпа віддає родичку. Уміхана народить Омерові дітей. Байдуже, скільки синів, та буде серед них принаймні одна донька. Щоб я бачив її, коли йтиму містом, і шкодував, що не сліпий.
Ятриб
Ні, точно ніхто не пам’ятає, що сталося в один із понеділків ранньої осені 1938 року в перекусній «Ятриб», яка була колись на Ткальчичевій вулиці, перед самим поворотом на Нову Вес. Та й, насправді, не бозна-що сталося, тож не дивно, що ніхто не пам’ятає. Я би й сам не згадав, якби не здавалося, що той давній інцидент міг бути пов’язаний з цією історією. Якщо зв’язку нема, то не буде великої шкоди ні самій історії, ні тим, кому вона буде розказана. Якщо зв’язок усе ж є, може бути розгадано таємницю хвороби й ранньої смерті Сані Котроман, що сталася на початку осені 1998 року, тобто точнісінько шістдесят років опісля, всього за якихось двадцять кроків від будинку, в якому містився «Ятриб».
Власник перекусної звався Абдел Ґафич, страшенно побожний чоловік родом із Котор-Вареша, але заґребчанин від трьох років. А на ділі справдешній батяр із вулиці Власької, який у дитинстві і юності нічим не відрізнявся від ровесників, безтурботних і легковажних шмаркачів, підхоплених хвилею модернізації й звичаїв, що приходили з Парижа та Відня. Абдел пив і гуляв, кидав у захопленні свій білий капелюх-борсаліно на сцену Хорватського народного театру, нігтем сколупував шипи з троянди, яку збирався покласти між грудей красуні Кармен, відкривав купальний сезон у Цриквениці стрибком із даху рибного ринку, а закривав його підводними обіймами з Ярмілою із Брно… Робив усе те, що й інші, лише трохи більше і дещо захланніше, ніж вимагала його молодість. Наче передбачав, що йому — можливо, через ім’я, — коротший час відведено на шаленства, а довший натомість — на каяття. Перше каяття спопало його у віці Ісуса, і невдовзі він, ще задовго до того віку, в якому пророк Мухаммад почав проповідувати віру в Єдиного Аллага, зовсім перестав пити й зустрічати світання на гулянках. Знайшов свій джемат[123], людей, яких раніше і не знав навіть, почав справляти всі щоденні молитви й робити усе, щоби Бог зглянувся й пробачив йому роки гріха. Друзі спочатку відмовляли його, та невдовзі остаточно вмили руки, налякані, як завжди бувають наляканими люди, зіткнувшись зі страхітливим та необгрунтованим почуттям провини. Абделове навернення було нічим іншим, як муками раптово пробудженої совісті. Що її розбудило? Цього ніхто на світі знати не може. Крім Бога, якщо він існує і якщо зважає на людську совість, і крім лікарів, які, без сумніву, виявили б, що котрась залоза спричинила коротке замикання в Абделовій голові або в серці.
У тридцять сім він одружився з Еміною, дочкою коштайницького імама, а за два роки по тому в будинку, що його на початку століття купив батько Абдела, вони відкрили перекусну. Заклад був задуманий як щось середнє між боснійським рестораном і їдальнею для мусульманських учнів та студентів, які в ті роки масово приїздили в Заґреб на навчання. Вони платили менше за півціни, рівно стільки, скільки коштували продукти, з яких було приготовано страву. То чи варто взагалі казати, що перекусна була ще однією спробою зворушити Бога доброю справою? Абдел назвав свій заклад «Ятриб», на честь оази, що лежить за десять днів верблюжої ходи на північ від Мекки. Як Ятриб у пустелі століттями годував місто Мухаммада, так і «Ятриб» на вулиці Ткальчичевій годуватиме мусульманську молодь, яка перебуває далеко від дому. Так думав Абдел, і ніхто тими думками не чудувався. Крім дітваків із шишкастими голеними головами, що перезиралися й хихотіли, коли ґазда плескав у долоні і весело вигукував: «Чим будемо сьогодні розговлятися?». Так, він був і залишився заґребчанином, і в нього не було навіть мимолітної думки змінити щось у такому стані речей. Бо нащо ж міняти, коли переконаний був, що з усього боснійського найпотворнішою є ота характерна говірка. Груба й брудна на слух, як нігті в приїжджих дітей, тамтешня говірка здавалася йому недостойною жодного чутливого вуха, і він сподівався, що одного прекрасного дня, коли в Боснії буде більше розуму, ніж сифілісу, на Башчаршії розмовлятимуть так само, як на площі Бана Єлачича[124]. За версією Абдела, боснійці були наче заїки: мовленнєвий ґандж зникав лише тоді, коли вони співали.
Він навчився грати на сазі[125], всідався в кутку свого закладу, заплющував очі й, злегка гугнявлячи, затягав упівголоса котрусь із тисячі боснійських пісень. Тоді переставали бряжчати столові прибори, затихав усякий гамір, «Ятриб» завмирав, як верхівки засипаних снігом ялин після пориву північного вітру, і всі прислухалися
