Вождь червоношкірих: Оповідання - О. Генрі

Минулої ночі три недільні газети, які він уміло розподілив — одну під піджак, другою загорнув ноги, третьою закутав коліна, — не захистили його від холоду: він провів на своїй лаві біля фонтану дуже неспокійну ніч, тож Острів вимальовувався йому бажаним і досить своєчасним притулком. Сопі презирливо ставився до турбот, які проявляли до міської бідноти в ім'я милосердя. Як на нього, то закон був добріший, ніж філантропія[52]. У місті було безліч громадських і приватних благодійних закладів, де він мав би змогу отримати прихисток і їжу, що відповідало його скромним запитам. Але для гордого духу Сопі дари благодійності були заважкими. За будь-яке благодіяння, отримане з рук філантропів, треба було відплачувати якщо не грошима, то приниженням. Як у Цезаря був Брут[53], так і тут кожне благодійне ліжко передбачало обов'язкову ванну, а кожен шмат хліба був отруєний порпанням у душі. То чи ж не краще бути постояльцем в'язниці? Там, звичайно, все робиться за строго встановленими правилами, проте ніхто не потикається в особисті справи джентльмена.

Вирішивши, таким чином, піти на зимівлю на Острів, Сопі відразу ж узявся здійснювати свій план. До в'язниці вело багато легких шляхів. Найприємніша дорога пролягала через ресторан. Ви замовляєте собі в доброму ресторані розкішну вечерю, наїдаєтеся досхочу і потім оголошуєте себе неплатоспроможним. Вас без будь-якого скандалу передають до рук полісмена. Розсудливий суддя завершує цю справу.

Сопі піднявся і, вийшовши з парку, поплентався асфальтованим морем, яке утворюється на злитті Бродвею й П'ятої авеню. Тут він зупинився біля заповненого вогнями кафе, де вечорами зосереджувалося все найкраще, що може запропонувати виноградна лоза, шовкопряд і протоплазма[54].

Сопі вірив у себе — від нижнього Ґудзика жилета й вище. Він був чисто виголений, піджак на ньому був досить-таки пристойний, а красиву чорну краватку-метелик йому подарувала в День Подяки[55] дама-місіонерка. Якби тільки йому вдалося непомітно добутися до столика, успіх був би забезпечений. Та частина його єства, яка буде виглядати з-за столу, не викличе в офіціанта жодних підозр. Смажена качка, міркував Сопі, й до неї пляшка шаблі. Потім сир, чашка чорної кави і сигара. Сигара за долар — якраз те, що треба. Рахунок буде не такий уже й великий, щоб спричинити з боку адміністрації кафе особливо жорстокі акти помсти, а він, попоївши таким чином, з приємністю розпочне подорож на свій зимовий курорт.

Але щойно Сопі переступив поріг ресторану, як пильне око метрдотеля[56] відразу ж побачило його зношені штани й стоптані черевики. Міцні, спритні руки швидко розвернули його й безшумно виставили на тротуар, урятувавши таким чином качку від її сумної долі.

Сопі повернув із Бродвею. Здається, його шлях на Острів не буде встелений трояндами. Що ж робити? Треба вигадати інший спосіб проникнення до раю.

На розі Шостої авеню увагу пішоходів привертали яскраві вогні вітрини з вишукано розкладеними товарами. Сопі схопив каменя і жбурнув його в скло. З-за рогу почав збігатися народ, попереду мчав полісмен. Сопі стояв, засунувши руки в кишені, й посміхався до блискучих мідних ґудзиків, які бігли назустріч.

— Хто це зробив? — швидко запитав полісмен.

— А ви не думаєте, що тут винен я? — запитав Сопі не без сарказму, але дружньо, як людина, що вітає величезну удачу.

Полісмен не захотів забрати Сопі навіть як гіпотезу. Люди, які розбивають камінням вітрини магазинів, не ведуть переговорів із представниками закону. Вони — ноги на плечі та й гайда. Полісмен побачив за півкварталу чоловіка, який біг навздогін за трамваєм. Він підняв свого кийка й помчав за ним. Сопі з відразою в душі поплентався далі… Друга невдача.

Із протилежного боку вулиці розташувався ресторан без особливих претензій. Він був розрахований на великі шлунки й малі гаманці. Посуд і повітря в ньому були важкі, скатертини й супи — ріденькі. До цього храму шлунку Сопі й поніс свої варті осуду черевики й красномовні штани. Він сів за столик і проковтнув біфштекс, порцію млинців, декілька пончиків і шматок пирога. А потім виклав перед ресторанним служником, що він, Сопі, і найдрібніша нікелева монета не мають між собою нічого спільного.

— А тепер, — сказав Сопі, — давайте! Покличте фараона. Будьте такими люб'язними, покваптеся: не примушуйте джентльмена чекати.

— Обійдешся без фараонів! — видав офіціант голосом м'яким, як здобна булочка, і весело блиснув очима, схожими на вишеньки в коктейлі. — Гей, Коне, допоможи-но!

Двоє офіціантів акуратно поклали Сопі лівим вухом на безсердечний тротуар. Він піднявся, суглоб за суглобом, мов складана столярська лінійка, й обтрусив пил із одягу. Арешт почав здаватися йому далекою мрією, а Острів — чудовим міражем. Полісмен, який стояв неподалік, біля аптеки за два будинки, засміявся й пішов собі далі.

П'ять кварталів минув Сопі, перш ніж набрався мужності для нової спроби знайти щастя. Цього разу йому трапився-таки чудовий шанс. Молоденька жіночка, скромно й мило одягнена, стояла перед вікном магазину й зацікавлено розглядала тазки для гоління й чорнильниці, а за два кроки від неї, спершись на пожежний кран, красувався здоровезний, суворого вигляду полісмен.

Сопі вирішив зіграти роль ницого й усім ненависного вуличного ловеласа[57]. Непогана зовнішність обраної жертви і близькість поважного фараона давали йому добру надію, що незабаром він відчує важку руку поліції на своєму плечі й зима на затишному острівці буде йому забезпечена.

Сопі поправив краватку — подарунок дами-місіонерки, дістав на світ Божий свої неслухняні манжети, завзято зсунув капелюха набакир і попрямував просто до молодиці. Він грайливо підморгнув їй, крякнув, посміхнувся, відкашлявся, словом — нахабно удався до усіх класичних прийомів вуличного причепи. Краєм ока Сопі бачив, що полісмен уважно спостерігає за ним. Молода жінка відступила на декілька кроків і знову заглибилася у тазки для гоління. Сопі пішов за нею слідом, нахабно став поряд із нею, ледь підняв капелюха й промовив:

— Ох, яка ви лялька! Прогуляємося?

Полісмен продовжував спостерігати. Коли б тільки ображена молодиця підняла хоч пальця — і Сопі був би вже на шляху до тихої гавані. Йому вже здавалося, що він відчуває тепло і затишок поліційного відділку. Молода жінка повернулася до Сопі і, простягши руку, схопила його за рукав.

— Із задоволенням, Майку! — мовила весело вона. — Пивцем не почастуєш? Я була б і раніше заговорила, та фараон зирить.

Молодиця обплела Сопі, як плющ дуба, і він під руку з нею