Розколини - Ненсі Х'юстон
Люди хвилюються, як Ти ідеш,
Пальмове гілля під ноги складають.
О сине Давида, гукають: Ісусе!
Тебе, Сине Божий, вони величають!
Пастор пустився у довгу проповідь про війну в Іраку, і я відразу уявив загиблих пошматованих іракських солдатів серед пісків та зґвалтованих жінок — і у мене від цього встав, тож я, прикрившись псалтирем, усю проповідь ніжно потирав свій членчик, аж поки не розчинився в цих образах. Іноді вечорами в своїй кімнаті — З нами Господь наш Ісус / Пальмовим гіллям вітайте Його — я уявляю себе на запіненому від бігу коневі, чи у бронетранспортері, чи всередині бомби — Співаймо разом, о вірні Христу / До неба досяжну осанну! — і я відчуваю, що можу проникнути глибоко в себе, і натираю себе аж до крові, і після служби батьки прокладають шлях серед юрмищ на тротуарі, потискають руки всім навколо, промовляючи «Як справи?», «Радий вас бачити», «До наступного тижня», «Побачимось у Великдень» та «Хіба не чудова погода?».
Після обіду повітря прогрілося до спеки, тож я пішов гратись у свій улюблений закуток у затінку під верандою, взявши з собою «Леґо», аби показати мамі, що я не тільки на комп’ютері граюся, — часом вона висловлює побоювання за моє душевне здоров’я. Трохи згодом за столиком під великим парасолем на веранді вмостилися тато і Ей.Дж.М., і я міг непомітно підслуховувати їхню розмову — такі речі я просто обожнюю, адже багато чого дізнаю́ся, приховуючи це від інших, а потім можу вразити всіх своїми знаннями.
— Ренні, — повела розмову Ей.Дж.М., — як справи на новій роботі?
— Та таке... — зітхнув тато, і стало ясно, що з якихось причин це запитання його дратує. — Немає чого розповідати. Програмування.
— Без відсотків?
— Чому ж. 7% на довготермінові накопичення.
— Зрозуміло... А колеги?
— Покидьки.
— Шкода...
— Атож, однак... Не всім дано бути витонченими митцями.
— Це точно.
— Зрештою... зарплатня дуже гідна, гарні шанси на підвищення, а ще мені приємно усвідомлювати, що я зможу забезпечити для Соллі престижний університет десь на узбережжі й ні в кого не просити допомоги.
— Ні в кого — це... я так розумію... твоя мати?
— Авжеж.
— До слова, як справи у Седі?
— Без змін... Одне слово, хоч би не гірше!
— Хай Господь береже!
— Як скажеш... Скільки ви вже не бачились?
— Чесно кажучи, Ренні, я вже й не пам’ятаю. Не менше п’ятнадцяти років... Відколи вона випустила ту жахливу книжку... Це в якому році було?
— Здається, у 90-му. «Люлі-люлі, крихітко нацисте»... Я запам’ятав, бо вона вийшла акурат перед смертю тата.
— Еге ж... Мене цей опус теж мало не вбив!
Дивно, але вони розсміялись — певно, смакували мартіні або джин-тоніком.
— То вона пише далі?
— Авжеж.
— Святий Боже!
— Ерро, а як ведеться тобі? Сподіваюсь, ти задоволена життям?
— Звісно, серденько. Мені немає на що жалітися. Якщо озирнутися — життя в мене було чудове.
— Не треба озиратися, ще ж не кінець! Тобі ж лише... скільки, шістдесят п’ять?
— Угу. З половиною.
— Слухай, та в тебе ж попереду кілька десятиліть! І можеш мені повірити: тобі не даси більше... сорока семи з половиною. І жодним днем більше!
— Дякую, дуже мило з твого боку. Та, чесно кажучи, я починаю відчувати цей вік. І не лише через невеличкий серцевий напад два місяці тому, а... розумієш, у мене не лишилося жодного свого зуба!
Вони розсміялися.
— Ось чому ти більше не співаєш! — сказав тато. — Боїшся, що зуби виваляться просто посеред вистави?
Знову почувся сміх.
— О ні! — відповіла Ей.Дж.М. — Ні! Просто я зауважила, що голос у мене уже не той... Утім, я не драматизую. Одного разу я сіла перед собою, взяла себе за руку і мовила: «Слухай, крихітко, ти записала кількадесят дисків, виступала по цілому світі, заробила купу грошви і завоювала тисячі сердець — тепер маєш навчитись насолоджуватися життям. Читай книжки, які завжди хотіла прочитати, зустрічайся з людьми, яких любиш, покажи Мерседес усі ті дивовижні країни, які ти пролетіла шаленим галопом...»
— Прикро, що так вийшло з Мерседес, — зауважив тато.
— Не верзи дурниць!
— А що?
— Годі всюди вставляти своє «прикро»! З моменту мого приїзду ти разів з десять це бовкнув! Знаєш, це погана звичка. Для душевного спокою — навіть дуже погана!
— Що ж тоді маю казати? Взагалі Тесс дуже толерантна людина, та — хтозна-чому — коли йдеться про гомосексуальність...
— Просто вона думає, що Сола травмує видовище двох бабег, які тримаються за руки.
— Ерро, мені так прикро...
— Овва! Знову! Бачиш?
І вони засміялися. Я відчув запах цигарки Ей.Дж.М.
— Стосовно Соллі, — після тривалої паузи сказала вона. — Перш ніж залишити Нью-Йорк, я б хотіла зробити йому подарунок. Цілу годину, мов дурна, я блукала велетенським універмагом іграшок на 44-й Авеню... З голови у мене не йшла Тесс, яка весь час переймається безпекою, і я весь час вагалася: «Диви, яке файне жабеня! Але раптом Сол ковтне лапку, що може викликати внутрішню кровотечу... О, який чудовий набір для юного хіміка! Але тут повно легкозаймистих речовин і всіляких отрут... А цей електричний потяг — штука крута... але Сола може вдарити струмом... Що ж робити...» Потроху іграшки в тій крамниці перетворилися на смертельну зброю, що так і прагнула напасти на мого внука і знищити його! Тож я відмовилася від задуму і повернулася з порожніми руками...
І вони щиро розреготалися.
А я образився. Бо дуже хотів хоч щось із тих чудових іграшок.
Пройшовши дуже близько до них, я повернувся на кухню, де мама чаклувала над закусками: морквяні палички, селера з сиром чедер, редис, коктейльні томати, дрібно нарізані грибочки, солені крекери, соус «рокфор»... Я відкусив трохи сиру і подався до холодильника по свіжий хліб. Мама розуміла, що з ними я їсти не збирався.
— А ти знаєш, що у бабусі вставні зуби? — поцікавився я.
— Авжеж, янголе мій. Щовечора перед сном вона кладе їх у склянку на тумбочці біля ліжка.
— Фе! Куди ділися її справжні зуби?
— Коли вона була маленька, то дуже мало їла...
— Чому? Її не годували батьки?
— О,
