Кожен день – інший. Щоденник - Галина Василівна Москалець

Потяг зупиняється на станції. На пероні благальним поглядом дивляться дрібні торговці: купіть щось, панове. Але страх відстати від потяга змушує пасажирів весь час озиратися на свої вагони, бо ніхто не знає, коли рушить потяг.

Після кожного сну прокидаюся: друга година ночі, шоста година ранку. Обличчя, здається, вкрите інеєм. Встаю, йду на кухню, ставлю чайник. Визираю у вікно. По снігу поспішає жінка на першу маршрутку.

21.12.2011

Можна оточити себе прекрасними речами й людьми з вродливими обличчями і світлою душею. Можна зробити так, що з вікна відкриватиметься оку лише приємне: міцні здорові дерева, квіти, чисті доріжки. Можна навіть зробити так, щоб поруч був театр, кондитерська, антикварна крамниця, книгарня, такі ж самі естетично вишукані. Жити в цьому маленькому чудовому світі, доки смерть не забере нас у свої прохолодні обійми, і повторювати: «Які ж ми щасливі, що у нас все це є!»

Нехай про нас забудуть у великому жорстокому світі. Ми будемо щосили підтримувати лад у своєму маленькому, намагатись, щоб там ніхто не страждав. А ще краще, щоб наші зусилля були не надмірні, обов’язки не обтяжливі.

27.12.2011

Початок нового — це закінчення старого. Його слід буде тягнутися ще якийсь час, як слід від брудних підошов. Ніщо не змінюється різко й негайно. Переміна мусить стати відчутною.

Відгороджена від усього світу, я дивилася сьогодні на тихе подвір’я, присипане снігом, наче сіллю, й відчувала, що мене нічого не єднає з цими милими людьми, які йдуть в гості чи вертаються з гостей, трохи втомлені, трохи розчаровані, бо знову не сталося дива, попри всі ритуали й словесні імперативи. Не єднає, але я разом з кожним усім серцем. Для мене останній день року був як усі. І перший так само. Але грітися в променях чужої радості — так приємно.

1.01.2012

Кілька років поспіль я спостерігаю кожного ранку за чоловіком, схожим на пораненого птаха. Не знаю, що в нього за вада, але він не ходить з костуром, хоч так, напевно, легше. Він розмахує руками, мов крилами, часто зупиняється. Очевидно, щоранку виходить за покупками, дуже рідко на ринок, здебільшого в один з кіосків, де можна купити все. Мабуть, він живе сам, або у такий спосіб бореться з власною слабкістю. Йому важко стояти на одному місці, тому він завжди спирається на дерево.

Сьогодні побачила, як він не квапився повертатися. Зупинявся коло різних дерев, дивився на небо. Я ніколи не бачила, щоб він сідав, мабуть, йому важко встати з лавки. З кожним роком він слабне, хоч на вигляд йому не більше сорока.

Іноді тілесна слабкість компенсується душевною силою, але звідки вона береться, ця сила, — велика таємниця Творіння.

5.01.2012

Під ранок почав падати сніг. Почувся стук дверей і зашурхотіла лопата. Усе це нагадувало сон, бо уві сні я намагалась встигнути на потяг і ніяк не могла зібратись. Сон був реальніший, бо в ньому лились через верх емоції — роздратування, невдоволення, жаль, хоч жодної трагедії в тому, що не встигаєш на потяг, немає, особливо, коли це не останній в житті потяг.

А ще я подумала, що здатна впоратися з усіма ударами й поворотами долі тому, що є дитиною книги. Я читала в дитинстві пригодницькі романи, де герої знаходили вихід з будь-якого становища завдяки власній винахідливості й оптимізму. Не телячим радощам, що їх плутають з оптимізмом, а вмінню осмислити ситуацію й тоді зробити відчайдушний вчинок, хай він і зламає якесь коліщатко у злагодженому механізмі існування. Більшість письменників, що розповідали оті правдиві й вигадані історії, були в житті респектабельними й несміливими. Але я про це не знала, а зараз мені це байдуже. Я живу в реальності, яку створила моя уява. Це найбільш стерпна реальність, бо вона керується за допомогою почуттів і розуму в рівних пропорціях.

14.01.2012

Речі розмовляють з тобою, коли ти маєш свій дім, нехай тимчасовий. Коли довго живеш сама, то стаєш більш чутливою до їхніх вібрацій. Здається, Сей Сьонаґон писала, що дім самотньої жінки має бути трохи занедбаним. Це додає йому привабливості. Натомість все нове й бездоганне викликає підозру: значить, жінка має опору, тільки прикидається.

У мене нема сентименту до пам’ятних дрібничок, немає фетишів, але тихий шепіт речей створює неповторне тло повсякденності.

А коли йдеться про Уріж, де все разюче змінилось