Імперіум - Крістіан Крахт
Що ж, вона може зробити йому дві ось такі пропозиції, а він зі свого боку мусить оглянути обидва володіння і лише потім прийняти рішення. Пані Форсайт знала напевне, що вона не лише полегшила йому вибір, але й направила спокійною впевненою рукою — земля божевільного плантатора хоч і коштувала значно дешевше, ніж могла б, однак опис тамтешніх умов королева Емма поєднала з настільки поганими знаками долі, що Енґельгардт мав би, безсумнівно, обрати острів Кабакон. Так чи так, але вона була діловою жінкою, і якщо цей юний дивак — а вона дуже добре почула про Енґельгардтові плани заснувати орден кокосоїдів, та й губернатор Галь про нього вже, звісно, розповідав — забажає залишити в неї свої гроші, то прошу пана. Крім того, так, він їй сподобався. Те, як він сидів навпроти неї, бородатий, такий аскетичний, із цією нестерпною зачіскою і водянисто-блакитними очима, сухий, наче горобчик.
Мимоволі вона пригадала вже давно минулу подорож до Італії, їй здалося, начебто вона бачила там Енґельгардта, але де? Так! Звичайно! У флорентійця Фра Анжеліко, в його зображенні Спасителя Ісуса як мученика. Обличчям Енґельгардт був наче списаний із того портрета. Вона вдоволено усміхнулася і на кілька секунд поринула в спогади про золоте пообіддя того давно зниклого часу після відвідин церкви Сан-Марко, про heure du berger в маленькому пансіоні поблизу Арно.
Справді неймовірний збіг обставин, що й Енґельгардт у той самий час також перебував у Флоренції. Після обов’язкових відвідин церкви Санта Кроче він збирався піднятися до Сан Мініато аль Монте, але оскільки його боляче вразила цілковита невтішна бідність італійців по той бік воріт Порта Романа — він бачив грубо скроєних м’ясників у шкіряних фартухах, які розрубували на маленькі шматки м’ясо, вкрите жовтуватим жиром; людей, які вночі виливали помиї на Віа Романа так, наче це було найтемніше Середньовіччя, — то він скоротив собі шлях через сади Боболі й там опустився на камінну лаву відпочити, зняв сандалі й розслаблено простягнув уперед ноги. Десь удалині якийсь аматор управлявся в грі на сурмі. На пагорбах за межами міста височіли кипариси, схожі на чорне полум’я, здійняте в невимовно блакитні небеса. Навпроти нього, по інший бік від гравійної стежки, сидів, читаючи книгу, всохлий чоловічок аскетичного вигляду в невеликих окулярах зі сталевою оправою; флорентійське пасхальне сонце забарвило його обличчя в темний колір горіхової шкаралупи — напевне, не італієць, найвірогідніше — швед або норвежець. Обоє обмінялися поглядами: романіст — а то був саме він, і аж ніяк не скандинав, а справжній шваб — зміряв молодого бороданя зацікавленим поглядом, вирішивши, однак, не заговорювати з ним, хоча, оглянутий таким само чином, ніби на розмову все ж сподівався. І потім обоє пішли своїми шляхами: Енґельгардт — угору до Сан Мініато аль Монте, а швабський письменник — до простої харчевні у кварталі Сан Нікколо, де, сівши за стіл у прохолодному кутку, замовив собі місцевої шинки і чвертку криваво-червоного вальполічелла, далі працюючи над рукописом із дещо невибагливою назвою «Гертруда» і вже скоро по тому забувши про молодого чоловіка.
Енґельгардт випив свій чай, поглянув спочатку на тоненьку коштовну порцеляну з Китаю у своїй руці, а потім на багату даму, яка всміхалася йому з канапе навпроти, і в його голові тихо відлунювало слово «Кабакон». Він обережно поставив горнятко на тацю і сказав, що візьме острів не оглядаючи і заплатить шістнадцять тисяч марок готівкою, а решту, якщо її так влаштує, волів би оформити як позику під заставу власної виробленої продукції. Королева Емма не надто довго роздумувала, адже цей ніжний Ісусик прибув до неї, радо готовий без торгу сплатити за нікчемний острівець шістнадцять тисяч, а потім іще взяти на себе зобов’язання, за грубими розрахунками, на два роки віддавати їй усі прибутки, і все це — за шматок землі, який вона видурила у вождя племені толаї за дві старі рушниці, ящик сокир, двоє вітрил і тридцять свиней. Не піднімаючись, надзвичайно елегантно вона простягла руку, Енґельгардт потиснув її, і вони домовилися.
Було підготовлено договір, копії передавали туди-сюди між віллою Ґунантамбу і готелем «Князь Бісмарк», їх потайки читав директор Гельвіґ (котрий взагалі надто охоче пхав свого червоного носа та єдине вухо всюди, де тільки можна), Енґельгардт підписав документи і поставив синіми чорнилами відбиток великого пальця. Майбутній плантатор прогулявся, купив кілька пляшечок йоду, три протимоскітні сітки і дві сокири, а ще розпорядився, щоб на острів надіслали його ящики з книжками; поза тим він не взяв більше нічого з цього прозаїчного світу у світ новий.
Сонце сяяло, як же воно сяяло! Переїзд баркасом до Міоко пройшов швидко та без особливих вражень. Коли прибули туди, мовчазний німецько-російський агент на прізвище Боткін вказав пальцем на парусні каное й повідомив, що вони — його, прошу пана, він володіє аж трьома. Підійшло двоє тубільців, усі мовчали. Енґельгардт зняв сандалі й шкарпетки, сів на кормі, а потім одним рухом весла, під вітрилами, напнутими східним вітром, вони вирушили до Кабакону. Летючі риби супроводжували їхнє каное, вимальовуючи в повітрі срібні параболи. Енґельгардт вдихав солоне морське повітря, ворушив великими пальцями ніг і, всміхаючись, заприсягся собі ніколи знову не вдягати сандалі. Через добрих півгодини на горизонті з’явилися зелені обриси його острівця. Один із чоловіків указав обрубком руки туди, зиркнув через плече і продемонстрував у посмішці два ряди прекрасних білосніжних зубів, наче виточених зі слонової кістки.
Володіти власним островом, де на природі вільно ростуть і примножуються кокосові горіхи! Енґельгардт ще не цілком це усвідомив, але зараз, коли човен із відкритого океану заходив у тихі прозорі води бухти з казковим пляжем під величними високими пальмами, його серце затріпотіло крильцями, наче в розбурханого горобчика. Ох ти ж, гадалося йому, це справді все моє! Усе це!
Він зіскочив у воду, пройшов кілька метрів, що лишалися до берега, і впав на коліна в пісок, настільки його переповнювали почуття; для чорних чоловіків у човні та кількох тубільців, котрі зі своєрідною дещо флегматичною
