Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Фрицці.

— Фрицці? Авжеж, це я. Що трапилося? Отто Бамбус…

— Померла Залізна Кобила.

— Що?

— Так. Учора ввечері. Параліч серця. Під час роботи.

— Чудова смерть, — кажу я. — Але передчасна.

Фрицці закашлюється. Потім каже:

— Ви нібито торгуєте надгробками, правда? Ви якось говорили про це.

— У нас найкращі надгробки в цілому місті, — відповідаю я. — А в чім річ?

— Як це в чім річ? Боже мій, Людвігу, який ти недогадливий! Мадам, звичайно, хоче замовити надгробок тільки комусь із наших клієнтів. А ти ж теж на Залізній Кобилі…

— Я ні, — перебиваю я її. — Але цілком можливо, що мій друг Ґ еорґ…

— Все одно. Треба тільки, щоб замовлення одержав наш клієнт. їдь до. нас. І швидко! Тут уже був один комівояжер од ваших конкурентів. Він плакав ревними сльозами і запевняв, що теж на Залізній Кобилі…

Плаксивий Оскар! Безсумнівно, це він!

— Я зараз же біжу до вас! — кажу я. — Той рева бреше!

Мене приймає мадам.

— Хочете поглянути на неї? — питає вона.

— Хіба вона лежить тут?

— Нагорі, в своїй кімнаті.

Ми піднімаємось рипкими сходами нагору. Всі двері відчинені. Я бачу, що дівчата одягаються.

— Вони сьогодні теж працюватимуть? — питаю я.

Мадам хитає головою.

— Сьогодні ввечері ні. Дами одягаються просто за звичкою, розумієте? До того ж, збитки невеликі. Відтоді, як марка знову стала маркою, клієнтів у нас як одрізало. Жодне стерво не має грошей. Просто анекдот, еге ж?

Це не анекдот: це правда. Інфляція відразу обернулася на дефляцію. Там, де раніше кишіло більйонами, зараз рахують на пфеніги. Скрізь не вистачає грошей, жахливии карнавал скінчився. Почалося спартанське життя першого тижня великого посту.

Залізна Кобила лежить між зеленими вазонами і білими ліліями. Обличчя в неї раптом стало суворе й старе, і я впізнаю її лише по золотому зубові, що ледь помітно блищить між губами. Дзеркало, перед яким вона так часто чепурилась, завішене білим тюлем. У кімнаті пахне давніми парфумами, хвоєю й смертю. На комоді стоїть кілька фотографій і кришталева півкуля, до дна якої приклеєно картинку. Коли кулю потрусити, то здається, що люди на картинці потрапили в завірюху. Я добре знаю цю річ. Вона — один із найкращих спогадів мого дитинства. Мені не раз хотілося вкрасти її, коли я ще тут, на Банштрассе, готував уроки.

— Для вас вона була майже як мачуха, правда? — питає мене мадам.

— Ще більше: майже як мати. Якби не Залізна Кобила, то я б, напевно, став біологом. Але вона так любила поезію — мені доводилось приносити їй все нові й нові вірші, — що я врешті занехаяв біологію.

— Справді, — каже мадам. — Це ж ви завжди вовтузилися з саламандрами та рибами.

Ми виходимо з кімнати. Ідучи, я помічаю на шафі смушеву шапку.

— А де її високі черевики? — питаю я.

— Тепер вони у Фрицці. Вона віднині хоче перейти тільки на масаж. Він не так стомлює і дає більший прибуток. До того ж тим все одно хтось потрібен замість Кобили. В нас є невеличка клієнтура, яка любить міцний масаж.

— А як це трапилось із Залізною Кобилою?

— Під час роботи. Все лихо в тому, що вона занадто щиро ставилась до своїх обов’язків. До нас ходить одноокий голландський купець, дуже порядний пан; піхто б навіть не подумав, що він любить таке. Бо йому, крім міцного масажу, нічого більше й не треба. Щосуботи приходив до нас і аж співав, як півень, коли діставав як слід нагайкою. Такий кумедний! Одружений, має троє Прегарних дітей. Але не може ж він вимагати від своєї жінки, щоб та шмагала його. От і ходив завжди до нас, до того ж мав валюту — платив гульденами. Ми просто молилися на нього і на його валюту. Ну і ось учора трапилось це. Мальвіна надто розхвилювалася і раптом так і впала нагайкою в руці.

— Мальвіна?

— Це її ім’я. Ви хіба не знали? Купець, звичайно, перелякався до смерті. Більше не прийде, — з жалем каже хазяйка. — Такий клієнт! Просто знахідка! На його валюту ми завжди купували м’яса й печива на цілий місяць. До речі, а як зараз? — вона обертається до мене. — Зараз гульден уже не такий дорогий?

— Один гульден тепер дорівнює приблизно двом маркам.

— Просто не віриться! А раніше коштував більйон! Ну, тоді вже не так і страшно, що ми його втратили. Може, візьмете якусь дрібничку на спомин про Залізну Кобилу?

На мить я згадую кришталеву півкулю з картинкою — але ж ні, не слід нічого брати на спомин. Я мовчки хитаю головою.

— Тоді вип’ємо по чашці доброї кави і виберемо пам’ятник.

Я розраховував на маленький надгробок, однак виявляється, що Залізна Кобила, дякуючи голландському купцеві, заощадила чимало валюти. Вона не міняла гульденів, а складала їх до шкатулки. їх там уже зібралася солідна сума. Купець кілька років був її вірним клієнтом.

— У Мальвіни немає рідні, — пояснює мадам.

— Тоді, звичайно, ми можемо вибрати першорядний пам’ятник, — кажу я. — Із мармуру або граніту:

— Мармур не для Залізної Кобили, — зауважує Фрицці. — Він більше личить дітям, правда?

— Зовсім ні! Під мармуровими колонами ми ховали навіть генералів.

— Граніт! — каже хазяйка. — Граніт кращий. Він більше личить її залізній вдачі.

Ми сидимо у залі. На столі парує кава, лежить домашній пиріг з вершковим кремом і стоїть пляшка кюрасо. Я почуваю себе так, ніби мене перенесли в дитинство: Дами зазирають через моє плече в каталог, як колись зазирали в підручники.

— Ось найкраще, що ми маємо, — кажу я. — Чорний шведський граніт, хрест з двома цоколями. Таких залишилось два чи три в цілому місті.

Дами розглядають малюнок. Це одна з моїх останніх робіт. Для напису я взяв майора Волькенштейна, котрий начебто загинув на чолі свого війська 1915 року, — якби так сталось, то це було б великим щастям, принаймні для столяра, вбитого у Вюстрингені.

— Хіба Залізна Кобила була католичкою? — спитав Фрицці.

— Хрест ставлять не тільки католикам, — відповідаю я.

Хазяйка чухає голову.

— Не знаю, чи їй би сподобався хрест. А чогось іншого немає? Якоїсь природної брили?

На мить мені перехоплює подих.

— Коли вам подобається такий стиль, то я маю для вас щось особливе. Класичну річ! Обеліск!

Це постріл навмання, я знаю. Однак швидко, хоч пальці в мене починають тремтіти від збудження, знаходжу малюнок нашого ветерана і кладу на стіл.

Дами мовчки вивчають малюнок. Я затамовую подих. Часом буває ловецьке щастя,