Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
Він відкинув назад голову й заплющив очі. І як дитина, побачивши крізь сльози гру сонячного світла, забуває своє горе, так і Мартін забув і за свою хворобу, і за присутність Рут, і за все довкола, захоплений спогляданням несподіваного видива — цілої стіни зеленого листя, пронизаного гарячим сонячним промінням. Але яскрава барва тої зелені не приносила полегкості. Сонце було занадто сліпуче. Аж боляче було дивитися, однак він усе дивився, і сам не знав чому.
Він опам’ятався, почувши торгання дверної ручки.
— Як мені вийти звідси? — жалібно спитала Рут. — Я боюся.
— Вибачте мені! — скрикнув Мартін, схоплюючись на ноги. — Бачите, я наче сам не свій. Я забув, що ви тут.—
Він підніс руку до чола. — Зі мною щось не гаразд. Я проведу вас додому. Ми вийдемо чорним ходом, і ніхто нас не помітить. Тільки вуаль опустіть.
Рут міцно вчепилася за його руку, поки вони йшли напівтемними коридорами та вузькими сходами.
— Ну, тепер я вже не боюся, — пробуючи звільнити руку, сказала Рут, коли вони опинилися на вулиці.
— Я проведу вас додому, — відказав Мартін.
— Ні, ні, не треба, — поспішилася вона і знов спробувала звільнити свою руку.
На мить Мартін зацікавився. Тепер, коли Рут уже нічого було боятися, її нараз пойняв страх, і вона якомога силкувалася позбутися його. Не мігши відгадати причини, він приписав це нервовості і міцніше взяв Рут під руку. Минувши півкварталу, він побачив коло одного будинку якогось чоловіка, що раптом шмигнув у під’їзд. Мартін уважно придивився до нього і, хоч незнайомець високо підняв комір пальта, усе ж пізнав у ньому Рутиного брата Нормана.
Дорогою Мартін і Рут майже не розмовляли. Вона була пригнічена, а він до всього байдужий. Він тільки раз заговорив і сказав їй, що поїде назад на південноморські острови, а вдруге вона порушила мовчанку й перепросила його за свій несподіваний прихід. Ото й тільки. Попрощалися вони чисто офіційно. Потиснули одне одному руки, побажали на добраніч, і він злегка підняв капелюха. Коли двері за Рут зачинилися, Мартін закурив цигарку і рушив до готелю. Проходячи повз будинок, де ховався Норман, він спинився і задумливо зазирнув до під’їзду.
— Брехала, — промовив він уголос. — Запевняла, що так сміливо повелася, а сама про всяк випадок лишила на вулиці брата. — Він розсміявся. — Ну й ця буржуазія! Коли я не мав і шеляга за душею, то не міг і підступитися до його сестри, а як у мене в банку завівся рахунок, він сам привів її до мене.
Мартін повернувся, щоб іти далі, як раптом його нагнав якийсь волоцюга.
— Вибачте, сер, чи не дали б ви мені на ночівлю?
Почувши цей голос, Мартін ураз обернувся і через секунду міцно стискав руку Джо.
— Пам’ятаєш, як ми прощалися в «Гарячих джерелах»? — мовив Джо. — Я ж казав, що ми колись зустрінемось. Я передчував це. От і зустрілися!
А в тебе непоганий вигляд, — бадьоро сказав Мартін. — І навіть погладшав.
— Ще б пак! — просяяв Джо. — Я тільки тепер і зрозумів, що таке життя. Нагуляв тридцять фунтів і почуваюся дай боже. А то ж був так допрацювався, що лишилися самі кістки та шкура. Бурлакування, бач, мені на користь.
— Шкода тільки, що нічим за ночівлю заплатити, — сказав Мартін, — а ніч холодна.
— Що? Нічим заплатити? — Джо сягнув рукою до задньої кишені й видобув звідти повну жменю дрібняків. — Тут би вистачило, — весело сказав він. — Просто ти не виглядав на скупака, от я й зачепив тебе.
Мартін, засміявшися, поступився.
— Та тут у тебе стане й на пару пляшок, — зауважив він.
Джо сунув гроші назад у кишеню.
— Не маю такого звичаю, — заявив він. — Ніхто мене до того не намовить, бо просто мені не хочеться. Як ото ми розлучилися, я тільки раз був п’яний, та й то лише тому, що здуру хильнув натщесерце. Коли я працював, як тварюка, то й пив, як тварюка. А як став жити по-людському, то й п’ю по-людському. Часом перехилю чарчину — і годі.
Мартін умовився зустрітися з ним другого дня і пішов до себе в готель. У вестибюлі він подивився на розклад руху пароплавів. Через п’ять днів на Таїті відпливала «Маріпоза».
— Подзвоніть завтра телефоном і замовте мені каюту, — сказав він портьє.— Тільки не палубну, а внизу з лівого борту. Запам’ятаєте? Краще запишіть: з лівого борту.
Опинившись у себе в номері, він поклався до ліжка й заснув безтурботним, як у дитини, сном. Події цього вечора не справили на нього ніякого враження. На нього ніщо не справляло враження. Навіть радість зустрічі з Джо спалахнула тільки на мить. За хвилину йому вже стало нудно в його товаристві і не хотілося розмовляти. Що через п’ять днів він попливе до любих йому південних морів, теж не тішило його. Він заплющив очі і спокійно проспав вісім безперервних годин. Уночі він не ворушився, не перевертався з боку на бік, і нічого йому не снилося. Сон тепер давав йому забуття, і щодня він прокидався з жалем. Життя гнітило й пекло його, а час тягся нестерпно.
— Слухай, Джо, — сказав Мартін другого дня давньому приятелеві.— Тут на Двадцять Восьмій вулиці живе один француз. Він збив собі добрий гріш і повертається тепер на батьківщину. В нього є гарненька, добре устаткована невелика парова пральня. Коли ти вже нагулявся, то на початок це для тебе як знахідка. Ось тобі гроші й адреса. Купи собі пристойний костюм і о десятій годині приходь до цього агента. Це він мені вишукав ту пральню. Він тобі її покаже, і, якщо вона тобі сподобається й варта своєї ціни — дванадцять тисяч, — скажеш мені — і пральня буде твоя. Ну, а тепер забирайся. Я зайнятий. Зайдеш пізніше.
— От що, Марте, — повільно мовив Джо, закипаючи гнівом. — Я прийшов, щоб з тобою побачитися. Розумієш? На дідька мені твоя пральня? Я хотів, як давній друг, погомоніти з тобою, — а ти мені суєш якусь пральню. Знаєш, що я тобі скажу?.. Іди ти з своєю пральнею під три чорти!
Він забирався вже до виходу, коли Мартін схопив його за плечі й крутнув.
— Джо, ти краще не дурій, — сказав він. — А то я тебе, як давній друг, так натовчу, що довго пам’ятатимеш. Розумієш? Ото будеш? Будеш?..
Джо рвонувся й хотів відштовхнути Мартіна, але той тримав його дуже міцно. Тісно переплівшись, вони закрутилися по кімнаті і раптом нахромилися на стілець, розтрощили його на тріски, самі впавши на підлогу. Джо
