Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
А проте, хоч як погано почував він себе на судні, попереду його чекало ще гірше лихо. Як то поведеться, коли пароплав прибуде на Таїті? Він муситиме зійти на берег, замовляти крам для торгівлі, знайти шхуну до Маркізьких островів, робити тисячу й одну всяких речей, що про них навіть згадати було лячно. Кожного разу, як Мартін змушував себе думати про це, він ясно бачив перед собою грізну небезпеку. Так, він зійшов у Долину Тіней, і весь жах у тому, що він не боїться. Якби він хоч на хвильку за боявся, ще можна було б вернутися до життя. А так він дедалі глибше поринав у пітьму. Звичайні життєві втіхи вже не вабили його. «Маріпоза» опинилась у смузі північно-східного пасату, але цей п’янкий вітер, дмучи йому в обличчя, тепер дратував його, і він наказав переставити свого шезлонга, щоб уникнути пестощів цього любого колись товариша давніх днів та ночей.
Проте особливо нещасним відчув себе Мартін того дня, коли «Маріпоза» ввійшла в тропіки. Він не міг більше спати. Він переситився сном і хоч-не-хоч мусив терпіти сліпучий блиск життя. Він снував по пароплаву, по знаходячи собі місця. Повітря було гаряче й вогке, і навіть зливи не могли його освіжити. Життя завдавало Мартінові болю. Він ходив узад і вперед по палубі, аж поки в знемозі падав у крісло, а тоді знов схоплювався на ноги і знов ходив. Він примусив себе, врешті, дочитати журнал і взяв у бібліотеці кілька книжок поезії. Та вони не захоплювали його, і він знов починав ходити.
Допізна сидів він на палубі, але це не допомагало йому, бо, коли спускався до каюти, однаково не міг заснути. Цей єдиний засіб відпочити від життя уже не діяв. Це було вже занадто! Він засвітив електричне світло і спробував читати. Одна з книжок була Свінбернова. Мартін лежав у ліжку, гортав сторінки і раптом помітив, що читає з увагою. Скінчивши строфу, він почав читати далі, але одразу ж вернувся назад. Поклав розгорнену книжку собі на груди й замислився. Отож-бо. Саме воно! Дивно, що це раніш йому не спало на думку. Вій уже віддавна цим шляхом прямував, а тепер Свінберн підказав йому, що це таки найкращий вихід. Він прагнув спокою, і тут чекав на нього спокій. Він глянув на відчинений ілюмінатор. Так, досить широкий.
Уперше за багато днів серце його радісно забилося. Нарешті знайшов він порятунок від своєї хвороби. Він узяв книжку і сповільна прочитав уголос:
Позбувшись життьової мряки[58],
Бажань, і страху, і надій,—
Тоді складаємо ми дяку Богам у щирості своїй,
Що не повік життя триває,
Що мертвий вже не оживає,
Що й річка стомлена конає,
Віддавшись глибині морській
Мартін знов глянув на ілюмінатор. Свінберн дав йому до руки ключа. Життя — це лихо, чи, радше, воно стало лихом, нестерпним тягарем. «Що мертвий вже не оживає», — так, за це справді варто бути вдячним. Це єдине добродійство у світі. Коли життя стає до болю важким, смерть готова заколисати вічним сном. Але чого ж він чекає? Час рушати.
Він підвівся і, просунувши голову в ілюмінатор, глянув униз на молочне шумовиння. «Маріпоза» сиділа дуже глибоко, тож, повиснувши на руках, він ногами торкнеться води. Він може безгучно зслизнути у воду. Ніхто не почує. Хлюпнула хвиля й зросила йому лице дрібнесенькими бризками. На губах у нього лишився солоний присмак, і це було приємно. Він навіть подумав, чи не написати своєї лебединої пісні, але розсміявся. Ні, нема коли. Треба поспішати.
Погасивши світло, щоб його не помічено, Мартін почав вилазити в ілюмінатор ногами наперед. Але плечі застряли, і, посунувшись назад, повторив спробу, міцно притиснувши до тіла одну руку. Пароплав рантом гойднуло, і це допомогло йому. Він вислизнув і повис на руках. Коли ноги торкнулися води, він розтулив руки й занурився в перлисто-піняву воду. «Маріпоза» пройшла повз нього, наче темний мур, де-не-де пронизаний світлими кружальцями ілюмінатора. Пароплав, видно, ішов швидко. Ледве подумав він про це, як уже опинився далеко за кормою і повільно поплив серед тихого шелесту спіненого моря.
Боніта, приваблена білим людським тілом, штрикнула Мартіна зубами, і він засміявся. Вона вхопила шматину його м’яса, і спричинений цим біль нагадав йому, чого він опинився в морі. Заклопотаний своїм наміром, він забув про кінцеву мету. Огні «Маріпози» вже мерхли вдалині, а він усе плив собі спокійно, наче мав на думці дістатися до найближчого берега десь за тисячу миль.
Це був несвідомий інстинкт життя. Він перестав плисти, але, тільки вода захлюпнула йому рота, знов запрацював руками, щоб виринути. «Воля до життя», — подумав він і глузливо посміхнувся. Так, у нього є воля, і досить сильна, щоб одним останнім зусиллям знищити себе й спинити своє буття.
Він став у воді. Глянув на спокійні зорі і випустив з легенів усе повітря. Швидким і дужим рухом рук та ніг піднявся трохи над водою, щоб з більшою силою пірнути, а тоді послабив м’язи і, мов біла статуя, став опускатися вглиб. Він почав вдихати воду, глибоко й поволі, як наркоз вдихають. Але коли вода стала його душити, несамохіть заворушив руками й ногами і виплив на поверхню, під ясне зоряне світло.
«Воля до життя», — знову подумав він презирливо, марно силкуючись не вбирати повітря в напружені легені. Ну, гаразд, він спробує новий спосіб! Він сповнив легені повітрям, сповнив ущерть, щоб вистачило його надовго. Тоді пірнув головою вниз і поплив, натужуючи всю свою силу й волю. Він поринав усе глибше й глибше. Відкритими очима він стежив за примарним фосфоричним слідом, який лишали боніти. Він сподівався, що вони не кинуться на нього, бо це послабило б напруження його волі. Риби таки не зачіпали його, і
