Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
Проте журнали часом забавляли Мартіна. Кожне заявляло на нього свої права. «Ворренів місячник» оповіщав своїх передплатників, що він завжди відкриває нових письменників і що він перший познайомив публіку з Мартіном Іденом. «Біла миша», «Північний огляд» і «Мекінтошів місячник» приписували цю честь собі, як раптом обізвався «Глобус» і врочисто витяг на світло денне свій архів, де спочивали понівечені «Пісні моря». Журнал «Юність і зрілість», щасливо уникнувши кредиторів, знов ожив і зараз же виступив з претензією на першість, але, на жаль, про це ніхто не довідався, крім фермерських дітей. «Трансконтинентальний місячник» переконливо доводив, що Мартін Іден — його знахідка, а «Шершень», спираючись на «Пері й перли», палко йому заперечував. Несміливий голос видавництва «Сінглетрі, Дарнлі і спілка» загубився серед цього рейваху. Щоправда, воно й не мало власного органу, звідки б кричалося голосніше.
Всі газети підраховували Мартінові гонорари. Блискучі пропозиції, зроблені йому декотрими журналами, якимсь чином набули громадського розголосу, і Мартінові почали складати дружні візити представники Оклендського духівництва, а професійні прохачі достоту засипали його листами. Найгірше, однак, дошкуляли жінки. Фотографії Мартіна друкувалися повсюди, і спеціальні кореспонденти добре заробляли на його «бронзовому обличчі, глибоких шрамах, могутніх плечах, ясних, спокійних очах і запалих щоках аскета». Особливо подобались Мартінові ці аскетичні щоки, і він з усміхом пригадував свою бурхливу юність. Тепер він часто помічав, як то одна, то інша жінка пильно дивиться на нього, немов оцінюючи його й спиняючи на ньому свій вибір. Він сміявся про себе. Згадував застереження Брісенденове і знову сміявся. Ні, жінки його не погублять, він певен. З цим уже покінчено.
Одного вечора, коли він проводив Лізі до вечірньої школи, вона помітила погляд, що кинула на нього гарно вдягнена вродлива жінка, — як видно, з буржуазії. Погляд був занадто довгий і промовистий. Лізі зрозуміла, що він значить, і гнівно випросталась. Мартін здогадався, в чому справа, і сказав їй, що звик до таких поглядів і байдужий до них.
— Цього не може бути! — відповіла вона, блиснувши очима. — Значить, ти просто хворий, от що!
— Та ні, я здоровий, як ніколи. Навіть на п’ять фунтів поважчав.
— Я не про тіло кажу, а про голову. Там у тебе в мозку не гаразд. Навіть я, і то бачу.
Мартін замислено йшов поруч дівчини.
— Я не знаю, що віддала б, аби тільки в тебе це швидше пройшло, — палко вигукнула вона. — Ти не можеш бути байдужий до жінок, коли вони на тебе так дивляться. Це неприродно. Якби ти був якийсь тюхтій, то інша річ. А ти ж не такий. Я б, їй-бо, була рада, коли б яка справжня жінка розворушила тебе.
Провівши Лізі, Мартін повернувся до себе в готель.
У своєму покої він сів у крісло й сидів нерухомо, втупившись перед себе. Він не дрімав, але й ні про що не думав. У голові в нього було порожньо, і лише коли-не-коли непрохані образи, тут-таки набираючи обрисів і барв, пропливали йому перед очима. Він бачив ці образи, але якось напівсвідомо, наче вві сні. Проте він не спав. Раз навіть стрепенувся і глянув на годинника. Була саме восьма година. Робити йому було нічого, а спати так рано не хотілося. І знову він поринув у порожнечу, а перед очима знову попливли видіння. Невиразні це були видіння — у со якесь нескінченне листя та кущі, пронизані гарячим сонячним промінням.
Стук у двері пробудив його з забуття. Він не спав і одразу ж подумав, що це принесли телеграму чи листа або чисту білизну з пральні. Тут він згадав про Джо — де він тепер? — і сказав:
— Прошу!
Він усе ще думав про Джо і не глянув на двері. Вони тихенько причинилися, — він це чув. Далі запанувала тиша. Він забув про стук і знов задивився в одну точку, як нараз почув жіноче ридання. Було воно конвульсійне, стримане й глухе. Він ураз це завважив, коли обернувся. Мартін схопився на ноги.
— Рут! — вигукнув він розгублено й здивовано.
Лице в неї було бліде й напружене. Вона стояла на порозі, однією рукою трималася за двері, а другу притиснула до серця. Потім жалібно простягла їх до Мартіна й пішла йому назустріч. Проводячи її до крісла, він відчув, які холодні в неї пальці. Тоді присунув ще одне крісло й сів на поруччі. Від збентеження він не міг нічого сказати. Все те, що в’язало його з Рут, було давно скінчене й поховане. Він відчував себе так само, як коли б на місці «Метрополю» виросла пральня з «Гарячих джерел» і йому б веліли випрати тижневу купу білизни. Він кілька разів поривався щось сказати й усе не змагався на слово.
— Ніхто не знає, що я тут, — тихо промовила Рут з благальною усмішкою.
— Що ви кажете? — спитав Мартін і був здивований звуком власного голосу.
Рут повторила свої слова.
— А, — промовив він, не знаючи, що б його ще сказати.
— Я бачила, як ти ввійшов до готелю, і почекала трохи.
— А, — знову сказав Мартін.
Ніколи ще в нього так не терпнув язик. Ані слово не спадало йому на думку. Він ночував себе якимсь дурним і незграбним, але ніяк не міг придумати, що сказати. Легше вже було б опинитися знов у «Гарячих джерелах». Там би просто засукав рукава й узявся до роботи.
— А потім ви ввійшли, — сказав він нарешті.
Вона кивнула головою, трохи грайливо глянула на нього й розв’язала шарф на шиї.
— Спершу я побачила тебе на вулиці, коли ти йшов з тією дівчиною…
— Так, — сказав він просто, — я проводжав її до вечірньої школи.
— Хіба ти не радий мене бачити? — спитала вона, помовчавши.
— Авжеж-бо, авжеж, — похопився він відповісти. — Але це так необачно — йти самій до готелю.
— Я пройшла непомітно. Ніхто не знає, що я тут. Я так хотіла тебе побачити. Я прийшла
