Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— Готуйся до смерти, самостійний гаде! - прошипів

з ненавистю махнівський „начштабу". Та мах! мах...

— Не побачиш ти більше твого „батька Махна" бандите!

Та жах! жах...

Злетіла шапка-кубанка з махнівця, бризнула кров із чола, вилетіла шабля з пониклої руки, задзвеніла дзвінко об мостинець сталь добра. Похилився бандит у сідлі, загойдався, причмелений, ізсунувся коневі на хвіст, як кінь став дибки. А далі й на землі простягся переможений махнівець...

— Не займайте! — остеріг отаман Кривошлик „хлопців", що кинулись були до Щуся. — Я поранив тільки. А лицарська честь не дозволяє добивати поранених. А він же ще й син нашого народу, тільки несвідомий. У полон його

взяти!

... А де ж ділось Щусеве вояцтво? На міст усе кинулось потоптом, обидва його поверхи хмарами загатило. Ще й на кригу, обабіч моста, висипало безладними юрбами.

— Та-та-та! — скреготали Овеччин та Марків Дашкевичів скоростріли вже впоперек Дніпра, доганяючи втікачів, що бігли на Амур, назустріч кулям із Махнових пістолів. Багато їх падало уперекидь, і за юрбами лишались чорні крапки підстрелених. Аж раптом — а-ах! — вихопився з найбільшої юрби зойк жаху: середина Дніпрового лона угнулась і ковтнула, аж ґлиґнула, усю купу зразу. Пішло славне військо Махнове, бандити в селянських кожухах, на Дніпрове дно, ракам на поталу. А на тих, що мостом тікали, його спіднім поверхом, українські залізничники пустили порожній паротяг. Ускочив той. паротяг, із чмихом і трахкотом у залізничну клітку мосту, чавлячи, як блощиць, недобитків...

Коли це гур-гур-гур! —¦ ціла ферма мосту ізсунулася з биків і осіла в воду. Так „батько Махно" припинив переслідування своєї розгромленої „армії".

А тимчасом над Січеславським вокзалом у яскравому сяйві зимового сонця знову замайорів соняшно-блакитний прапор України. Наче клапоть того сяйва й чистого блакитного неба упав у те місце.

... Кинувся Василь після бою: де Марко? Марка не було. Де Марко?! Тривогою тьохнуло серце. Пішов колією, переступаючи через трупи своїх і чужих. Ось поранений махні-вець, лежить на мокрому снігу. Перебита нога, калюжа крови біля неї. Молодий селянський парубок у кожусі і гостроверхій смушевій шапці. Такий, як Лука Нагаєнко, як ті нахабні парубки в їхньому селі Лататті, що перестрівали їх із Гнатом на Степанцевій греблі і глузували з ,,паничів"-учителів. Що вже вміли „віртуозно" матюхатись „у Бога й вєру". Тепер божевільний жах увічу, спідня губа тремтить, кривиться на плач. Василь переступив і його: де ж той Марко? Побачив, здаля дядька Йвана, кинувся до нього:

— Чи не бачили Марка?

— Бачив. Он вія...

Марко лежав ниць, прикипівши до свого скоростріла.

— Марку!

Але це вже не був Марко, це вже було чуже холодне тіло. Аж поточився Василь від удару, голова пішла обертом. Нахилився, спробував повернути голову обличчям набік, щоб переконатись, що це таки той, ще півгодини тому живий його друг. Але шия вже не згиналась. Тоді Василь перевернув усе тіло, теж негнуче, дерев'яне. Очі в мерця страшно витріщені — не Маркові очі. Глянув Василь дядькові Йванові в вічі, і той побачив у парубкових очах сльози. У бою не заплакав, а тепер, бач...

Марка Дашкевича вбила якась зрадницька рука уже з запілля. „Українці" місто завоювали, але в ньому не мало ще ворогів причаїлось, щоб стріляти в спину. І це були вороги, страшніші за махнівців-селян, це могли бути такі, що їх нелегко викрити...

Василь і Овечка пішли мовчки гет'ь. Вийшли через вокзал до міста. Місто ще не прочумалось від махновського кошмару й страшного бою. Цивільних людей на вулицях ще майже не було. Ходили тільки військові, санітари збирали вбитих та ранених. А вони лежали скрізь «а мостинці, на хідниках -уздовж і впоперек, ницьма й горілиць, страшні, посинілі.

Деякі будинки горіли, випускаючи з вікон густі клубки диму. Озерний ряд згорів ще раніше, і його будинки світили вікнами-дірками, облямовані білим хутром снігу.

Пішли на Озерний базар, де вже починалося якесь життя: там вешталися вже окремі люди, продаючи якесь там дрантя. Збиралися в купки. Василеву увагу привернула одна більша купка людей, звідки бриніла якась музика. Що за музика? Що за спів? Ще ж і бій якслід не скінчився! Похо-пились і собі до того гурту. Виявилось, що там був кобзар. Сидів на порожньому рундуці, підібгавши по-турецькому під себе ноги, і співав про щойно здобуту перемогу над ворогом. Це був, видима річ, видющий кобзар, тільки одягнений у старовинне вбрання, можливо, позичене з музею професора Яворенка.

Ой у місті Січеславі, — лунав епічно кобзарів голос, — Билось військо наше непомалу, Козаченькам на добро й на славу, А ворогам на поталу. Як москалі собі Маїхна поєднали Та місто звоювали,

Отаман Горобець вельми був зажурився, Аж коневі на гриву похилився... А далі зродилась у нього думка ось яка, Як згадав він отаманів Самокишу ще й Кривошлика: — Гей, ви, друзі, добре дбайте, Мені в біді підмогу давайте, Щоб ми могли разом назад наше місто відібрати, Ворогів покарати...

І відгукнувся Самокиша з Олександрії, А з ним разом його стрільці січовії: — Не журися, славний отамане, вірний побратіме — Ми прискачем кіньми вороними...

Обізвався й Кривошлик хоробрий: — Я збираю хлопців на бій добрий... Ой же як ударили всі разом з трьох боків на місто Та й вибили к бісячому батькові ворога геть чисто. У Дніпрі їх силу потопили, Ще й на мості, як бліх, подушили, гей... І ця слава наша не вмре, не поляже, А й нащадкам про цей бій розкаже...

— Ловко співає, — сказав дядько Йван, затягуючись цигаркою. — Тільки чи не рано заходивсь вихвалятись. Бо он — чуєш? — Махно ще бухкає з того боку...

Василь згадав Марка, подумав, що він би похвалив таке складання пісень про сучасні події. Щоб, мовляв, і тепер було так, як за Хмельниччини, коли стихійно виникали пісні про