Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Читаємо онлайн Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
і борець за права свого народу!

Та північанам потрібне було панування над Україною, потрібний був ЇЇ хліб та вугілля, а не ЇЇ соціяльме та націо-нальне визволення. І вони каламутили воду, а в тій каламутній воді безпорадно бовтались ті сини України, що в них було „півтора людського", та бешкетували махнівці.

... З січня 1919 року більшовики („військо курського напрямку зайняли Харків. Запорізький корпус отамана Бол-бочана відступив з Лівобережжя, отаман Григоріїв' на Херсон-щині перейшов до більшовиків. 23 січня Корочанський більшовицький полк під командою матроса й малороса Дибенка переправився біля Лоцманської Кам'янки на правий берег Дніпра... О, так, малороси теж діяли проти свого народу! Отже, чи не мав, часом, поручник Василик рації, нарікаючи

на них?

І не встояли оборонці Січеслава — покинули без бою місто. І тепер уже без надії повернутися скоро назад.

— ... Ну, це вже, видно, нашим „українцям" непереливки, — сказав Іван Овечка Василеві. — Та й нам із тобою не мед буде... туди його мать...

І чвіркнув з досади через губу. Попілясті сутіні вечора зробили ще сірішим його обличчя, як він затягався, вогник цигарки освітлював іскряно ту сірість, роблячи ЇЇ якоюсь злою, саркастичною. Ті іскорки розлітались від легкого морозного вітру...

Відступали на захід. Довгою валкою рипіли хури, ріжучи колесами сніг, важко котились гармати, застрявали в степових вибалках, і тоді біля них метушилась обслуга, — безмовно, притишено, наче боялись, щоб ворог не почув. Порізненими, притемненими групами їхали верхівці, підбігала за возами піхота. І теж пригноблено, без гомону. Тільки пирскали у вечірній тиші коні та вряди-годи падали слова команди, якісь несподівані й недоречні в цій атмосфері при-гноблености та зневіри. Коні кришили підковами сніг, що вдень був підмок (була ж відлига), а тепер1, на ніч, знову

замерз.

Сонце заходило червоню — на вітер, на тривогу. І ґави гасали на вітер. Огидно крячучи, несучи на крилах червоний відсвіт заграви, уперто кружляли над відступаючим військом, не відставали, прокляті...

А напереді безмежжя засніженого, поснованого вже тінями степу, як холодна, сіра безнадія...

Василь не обізвавсь на оті Овеччині слова. Та й що б він міг сказати? Становище „українського" війська було, справді, безпорадне, і не йому, одному з наймолодших вояків,

вирішувати.

— Ну, так як, козаче? — нагадав знов Овечка, запалюючи чергову цигарку (це свідчило про його неспокій). — Чи отак і будемо теліжитись?

— А ви як думаєте? — спитався й Василь.

— Та так думаю, що нам із свого краю тікати не годиться. Лісів же над Самарою ще не вирубали. А я ще й земляночку там одну знаю. Досидимо якось до весни: не к Різдву ж іде, а к Великодню... А там зазеленіє ліс, і ми знов будемо, як у рідної мами в хаті.

Василь оглянувся чи нема кого поблизу, чи не підслухає хто. Але вони їхали вдвох тільки, близько нікого не було. А голова швидко-швидко запрацювала. Відступати в невідоме, кидати зовсім матір, кидати ту, що з нею поєднався в героїчному подвизі... безмежно віддану йому Катрусю. Та ще й злочин їм з Овечкою можуть десь у запіллі знов пригадати. Хоч поручник Василик і вмер, але може знайтися хтось інший такий, як будуть шукати винуватих за поразку, за відступ.

— І я так думаю, — мовив неголосно. А вночі, як „українське" військо спочивало в селі, двоє його вояків, що заночували були в крайній хаті, повернулись обережно назад, назустріч Дибенковій матросні. Тільки ж вони й Дибенка обминули. Зробили велика коліно аж на Томаківку і там переїхали через замерзлий Дніпро.

У Самарському лісі Іван Овечка ледве знайшов засипа-ву снігом, викопану ще за протигетьманського повстання землянку. Довго розгортав спочатку ногами, а наостанку й руками сніг між корчуватим корінням одного дуба. Знайшов ляду і, оббивши на її краях кригу, підніс її, скрипучу. Під тією лядою була дірка із східцями — вхід до землянки.

Із землянки вдарило задушливим повітрям, холодною затхлістю льоху.

— Дивись, що тут завелося! — вигукнув Овечка, освітливши землянку запальничкою. — Ач, бісова мишва!

Руді лісові миші шуснули вростіч, ховаючись по кутках від несподіваних порушників їхнього спокійного зимового „побуту". А що мишам у цій землянці було непогано, це було знати з усього, — було затишно, а посередині лежав цілий ворошок харчових запасів — соснових шишок, жолудів, назношуваних сюди ще влітку.

Землянка була зовсім добра для двох пожильців., але в ній могло вміститися в разі потреби й більше. У ній же був навіть піл, щоб спати, і піч з димарем, що виходив десь там надворі, в кущах. Отже, можна було й огріватись, і варити їсти. Був і деякий господарський реманент, зокрема сокира, • дуже цінна для лісового життя.

— Ну, як? — обізвавсь Овечка до Василя. — Можна дозимувати?

І сам же відповів:

— Заживемо панами діло... А там, може, й Петлюра прийде. Це ж тепер — мені казали — нібито головний отаман над усіма „українцями".

Оглянувши землянку, вилізли знову нагору. Тр-еба було подумати про коні. Вирішили зробити для них затишок-за-городу у віддаленому від землянки гущаку з вільхи та іншого дрібного дерева. Прочистили невеличке місце, а бічні вільшини попереплітали лозою, зробили таку ж, плетену, легку покрівлю, наклавши зверху сухого очерету з Самари. Увечері, притемки, „накрали" (як сказав Овечка) сіна з стіжка, що стояв десь далеко на узліссі. Возили, перевішуючи рептухи коням через спини.

У цій господарській метушні й незчулися, як зовсім споночіло, як зайшла морозио-тиха лісова ніч, добра захисниця від ворога.

Коли поставили коні в затишок, поклали їм сіна і ті дружно, мирно захрумали, Овечка сказав задоволено:

— Ну, бачиш, козаче... Отак і будемо...

Він не доказав „жити", але Василь його зрозумів. Потім Овечка востаннє затягся цигаркою, глянув по-господарському на клапоть видного між верховіттям неба, де вже заблимали морозно-колючі зорі, узявся за поперек, що його, мовляв, „ломило трохи", і

Відгуки про книгу Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: