Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— О-блиште дурниці! — сказав поручник Василик.

— Але можна подивитися на справу й з іншого боку, — мовив далі отаман Горобець. — Ваші методи терору можуть викликати протилежні настрої. От хоч би й оця справа Івана Овечки. У мене є підозра, що ви роздмухали її без достатньої підстави. Овечка користувався пошаною серед молодших вояків, а ви, його заарештувавши, заподіяли більшу шкоду, аніж я своїм будь-що-будь не таким уже й настирливим соціялізмом...

Поручник підскочив.

— А! Он як! То ви не довіряєте контррозвідці? Ви підриваєте її авторитет! А що ви доручили справу висадження моста на Вовчій непевній особі, про те мовчите?! У мене теж є підозра, що ви того Роїговенка свідомо відіслали, щоб ми не заарештували! То непевний тип... з більшовицькими настроями... Я маю відомості, що він на священство лихим духом дише...

— Алеж він таки зірвав той міст!

— Зірвав?!

Поручник затнувся, роззброєний цією звісткою. Нервово стенувшись, він крутнувся по кімнаті, а тоді кинув:

— А зрештою контррозвідка може мати свої міркування й аргументи...

І вискочив з „учительської".

Оксана після „полону" занедужала була, не витримала того нервового струсу... І, згадуючи тепер усе те, боялася сама собі признатись, що не „полон" отой, а смерть матроса Сивака найбільше нею „струснула". Страшна загибіль героя, що, взявши її в „полон", сам став трохи чи не її слугою. Згадувала, як він приносив їй одяг, добував ласощі... Вона не могла б сказати, що він їй... дуже до мислі, але не могла заперечити й того, що його могутня краса й сила ще дуіжче (ніж перед тим поручник Василик) затьмарили її почуття до Василя Роговенка і вигнали з її свідомости поручника Василика... І вона ж не хотіла його смерти! Вона хотіла — так їй тепер здавалось — тільки вирватися з „полону", щоб показати йому, що ґвалтом, насильстом її не взяти. Не сподівалась, що „батько Махно" так тяжко його покарає за неї... І він любив ЇЇ! Життям важив, як ЇЇ викрадав!.. Перед очима їй ще й досі стояла запобіглива ласка його очей, ласка такого могути...

Болюча туга, почуття, що втискало всю її в землю, нило в Оксаниних грудях. Сиділа край вікна, з чистими тепер шибками, бо надворі була розталь. Звернула увагу, що стрілянина, розпочавшися ще вранці, тепер якось погустішала. А потім раптом заляскала-заторохтіла зовсім близько, забухкали вибухи гранат.

Оксана припала до шибки, спостерігаючи в щілину між

фіранками те, що діялось на вулиці. Було таке враження, що махнівці якось незвичайно заметушились, креснули зловісні блискавки паніки. Ось одна група махнівців пробігла повз вікна, відстрілюючись, далі друга. І враз Оксана як не скрикне:

— Ай!

Скрикнула і, захитавшися, зсунулася побіля стіни вниз,

додолу.

— Що там таке? — підвела спокійно від свого плетива голову й спитала ще байдужим голосом Агрипина Антонівна. Коли гляне — а Оксана сидить, зів'яла, з заплющеними очима: зомліла.

— Ой Боїже!

Кинула плетиво — й до дочки, термосить її, „будить",

— не помагає.

— Рятуйте!

Кинулась із кімнати, назустріч — диякониха. Побачивши, що таке, диякониха побігла на кухню по воду. Вона ж таки дядина, як не є... хоч і сварилися часто. Прибігла диякониха з кухлем у руках, узяла прискати з рота Оксані в обличчя...

А Оксана бліда, як смерть, заплющила очі, не дише. Голова закинута на стілець, що на ньому Оксана передіше сиділа, важкий джут коси звисає безживно додолу. Одна рука притиснута до стіни, а друга відкинута набік, мов не її.

По якомусь часі Оксана лупнула очима, опритомніла,

зідхнула полегшено.

— Що з тобою, дочко? — бідкалася мати. — Чого ти, хай Бог милує? Випий водички...

Оксана дивилася переляканими очима і, здавалось, не чула материної мови. Прислухалась до вулиці. Але звідти нічого особливого не було чути. Стрілянина віддалилась, пішла, либонь, униз до Дніпра, до вокзалу.

— Випий, дитино, водички...

Аж нескоро, як уже зовсім заспокоїлась, як випила води (але сиділа на попередньому місці, наче боялась підвестися до рівня лутки), Оксана розповіла про те, що на неї так дуже подіяло. Вона тоді побачила була, як на розі, біля їхнього дому зіткнулося двоє верхівців — махнівець та „українець" (з довгим шликом, що вогнем спалахнув на вітрі). Це була тільки мить, але вона все побачила: „українець" блиснув проти сонця лезом шаблі, рубнув махнівця по шиї, як по стовбуру дерева, — і голова людська відлетіла від тіла, хряпнула об мостинець і покотилася вниз, як... гарбуз; із шиї в безголового верхівця вдарила цівкою кров... Його кінь, втративши опору-повід, закрутився, як дурний, заіржав тривожно, а верхівець захитався в стременах... Що було далі, Оксана вже не бачила.

На гостру згадку про все це, їй стало знов недобре. Агрипина Антонівна силкувалась ЇЇ підвести, та вона й сама встала і сіла на стілець. Якийсь час усі три сиділи мовчки, прислухаючись до стрілянини, що обзивалась то в одному, то в другому кінці міста, але вже виразно відходила до Дніпра: там торохтіли скорострїли, туди бухкали гармати.

Оксана накинула на плечі бекешу і вийшла на веранду, звідки було видно вокзал і міст через Дніпро. Там уже був її дядько-диякон, що напружено, гострим поглядом з-під кошлатих брів вдивлявся в тому напрямі.

Худий, довготелесий, у широкорукавій рясі, гостроносий, він скидався на -чорного ворона, що, здавалось, от-от вимахне тими широкими рукавами-крилами і шугне на поле бою, полине понад замерзлим Дніпром, де вже чорними крапками та більшими скупченнями рябіли, виразно відступаючи, Махнові вояки...

Оксана не знала, радів дядько чи ні перемозі „українців", що через них пропав його син, бо він ходив увесь час, як хмара, не розмовляв ні з жінкою, ні з ними — своєю сестрою та небогою.

Аж раптом він, не обернувшись до Оксани, сказав: