Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
З гурту людей виступив Петро Мартинчук з Вишні. Бронко досить давно його не бачив. Сиве, як протертий мак, волосся Мартинчука стало за цей час зовсім білим. Проте по-давньому було кучеряве і буйне. Цей білий ореол надавав ще більшої принади його вродливому обличчю.
— Відповідаємо, пане старосто, на ваше запитання: не зрушимося звідси.
Староста витріщив очі на Мартинчука, ніби хотів його спопелити. Комісар підійшов до старости і шепнув йому щось. Вони, очевидно, порозумілися, бо староста лише хитнув головою.
— Я питаю тут усіх: ви, господажу, відповідаєте тільки за себе. Ідзьцє собє, ідзьцє, поки вас не попросять.
— Я, прошу пана, хочу сказати слово. Ми не можемо іти (при слові «ми» він поглянув на сухорлявого, з довгою шиєю селянина, що став поруч), бо ми є делегація.
— Цо за делегація? Сконд делегація? — кинувся староста і якось смішно обкрутнувся. Поліцаї підійшли ближче щільною лавою.
Мартинчук глузливо посміхнувся:
— Така делегація, прошу пана старости, для вигоди панства. Аби пан староста не потребували зривати собі грудей та кричати до всіх хлопів, ми тут для того.
Староста не міг отямитись. Він вертівся як заведений:
— Що цей хлоп тут плєцє! Хто вас вибирав? Коли вас вибирали? Я дам вам такі вибори, пся крев, що місяць на задницю не сядете! Панє комісажу, слиши пан? За тен час, цо пан добєрал способув на ніх, оні делєгатув повибєралі! На панськіх очах, панє комісажу! Од кого ви делєгаці? — спитав недоречно.
— Та від тих людей, що перед вами…
— Ах, пся маць, — зробив рух староста, начеб хотів замахнутись батогом на коней, — то нє досць тего, же нє хцецє працоваць, то бендзєцє мнє єще тутай вєци ужондзаць![128] В тей хвілі розійдітьсє! — рявкнув староста.
Стіна людей ледь помітно заколихалась, але не рушила з місць. Це матері про всяк випадок підняли дітей з землі і притулили до грудей.
— Кому було повєдзяно: розійдіть сєн! — високим тенором верескнув комісар, аж йому на шиї набрякли жили. Він дав знак поліцаям, і ті, вишикувавшись в одну шеренгу, підійшли до нього, зупинилися, готові виконати черговий наказ.
Поміж народом зчинився рух. Бронко спочатку не добрав, у чому справа. Аж потім стало ясно. Це люди підняли до бойової готовності, що хто мав у руках: вила, люшні, ба навіть оброслі свіжим листям ломаки. Цей нерівний ліс мовчки піднятих вгору дрючків і палюг був такою красномовною відповіддю народу, що пан староста, видимо, розгубився. Видовище було насправді величне. Бронко, не маючи нічого при собі, підняв догори кулак. Староста, очевидно, зміркував, що ситуація не в жарт серйозна. Пошептавшись з комісаром, він заговорив уже спокійніше, звертаючись до Мартинчука:
— Повєдзь ім, хай розійдуться, єслі називаєте себе їх посланнікєм.
Мартинчук нахилом голови подякував за таке визнання:
— Пане старосто, ми — прості мужики, не пасує, аби пхались поперед панства. Хай уже пани розійдуться, а тоді вже ми розійдемося. То таки що не пасує, то не пасує…
— Нє хцецє розходитись, покі ми нє поєдзєми? Не думайте, що ми такі наївні, аби нас рускі хлоп набрав… Єще нєма коньца свята! Слухайте, хлопі! За вашу впертість ми могли б з вами інакше поступити, і не помогли б вам ні ваші коли, ні ваші делегати. Але поляк завжди шляхетніший від русіна. Жаль нам ваших дзєці і жон. І для тего, ажеби не прийшло до розлєву крві, ми виєжджами. Нє єст то ні наше устемпство, ні наша слабосць, а пшецівнє — наша шляхетносць. Хцеми вам показаць, же Жеч Посполіта нє хце розлєву крві. Тераз єдзєцє додому і помисліцє о дрогах, а єслі намисліцєсє, то дайцє знаць до вуйта… Чего чекацє? А, ви хцецє даць нам пєршеньство. Добже, тилько пан комісаж повє нам єще пару слув на прощання.
Комісар виструнчився, а потім прийняв грізну міну, яка дуже не пасувала до його анемічного обличчя.
Високим тенорком викрикнув він, щоб розходились невеликими групками, притому без пісень і антидержавних вигуків, бо інакше будуть вжиті інші заходи для встановлення порядку.
Пролунала команда, поліцаї вишикувалися, потім хто верхи, хто на мотоциклах залишили вигін. Останніми від'їхали в автомобілі староста з комісаром. Бронко так і не міг зрозуміти, звідкіль взявся тут автомобіль.
Вже й вляглася курява, а народ не розходився. Чоловіки, правда, опустили «зброю», але все ще стояли гомонячи. Ясно було, що вони чекали дальших настанов від комітету.
Бронко став на підвищення, де щойно стояв староста. Відчув дивне враження, що його «я» роздвоїлося. Один «він» до того хвилювався, що з рота витекла вся слина, а «другий» — зосереджений, свідомий відповідальності хвилин — стояв перед народом, наче командир перед солдатами на полі бою.
Опановуючи своє нервове напруження, Бронко почав трохи зміненим, але рівним голосом пояснювати селянам, що ані сельробівці, ані комуністи не проти добре обладнаних доріг, як це хотів довести селянам отець Бобецький. Навпаки, вони за асфальтовані дороги, але вони хочуть, щоб тими дорогами возили хліб і все інше, потрібне людині, а не повзли танки проти держави робітників і селян. Комуністи перші висунули лозунг колективної праці на ріллі й на фабриках. Найкращим доказом цього є сільськогосподарські артілі по селах Радянського Союзу. Але комуністи завжди були і будуть проти того, щоб трутні сиділи на спинах селян і робітників, ссали їхню кров та ще й поганяли ними.
— Як же ж чемно та гречно говорив тут отець Бобецький, що панове з староства приїхали до нас з добрими намірами, за які ми повинні їм ще й дякувати. За що дякувати? — запитує Бронко. — Парох Ставків говорив тут про дороги. Про наші дороги. Немає в нас спільних доріг з
