Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
Кільканадцять поліцаїв зі спущеними на підборіддя ременями від кашкетів — наочний знак, що вони при виконанні службових обов'язків, — стояли на пристойній відстані від групи панків, серед яких Бронко відразу пізнав нашівського старосту і, розуміється, ставчанського пароха, оскільки той був у рясі.
Заносилося на те, що між селянами і організаторами свєнта праци наступило тимчасове замирення. Бронко здогадався, що тут діє вже зорганізований Каминецьким комітет і він потрапив на переговори між сторонами.
Слово до народу держав якраз піп. Дуже чистенький, свіжоголений Бобецький стояв з капелюхом у руці обличчям до народу, але так, щоб своєю спиною не образити старосту і комісара.
— Двадцять років, мої дорогі парафіяни, живемо ми з вами у мирі і злагоді. Перед обличчям всевишнього, — він звів очі вгору, але тут же замружив їх від сліпучого проміння, — можу сказати, що за цих двадцять років… я… я… не скривив душею перед вами, мої дорогі парафіяни. Я виконував свої душпастирські обов'язки по змозі своїх сил і вміння, що мене наділив ними наш небесний отець. І сьогодні не буду лукавити перед богом і скажу правду. Пан староста і пан комісар, скажу відкрито, так рідко заглядають у наші села з доброю новинкою…
— То й добре! — вигукнув хтось з натовпу. У відповідь прокотився загальний, але стриманий сміх.
Кривоногий поліцай, який стояв на горбку, як на спостережному пункті, на той голос кинувся у натовп, але стіна не розступилася, і йому довелося повернутися на своє місце.
— Так рідко заглядають, — продовжував ксьондз, — що народ, перепрошую пана старосту і вас, пане комісаре, втратив віру в те, що панове можуть чогось доброго, тобто корисного для наших селян, бажати.
«Ох і єзуїт! — подумав Бронко майже з заздрістю. — От в кого треба вчитися дипломатії!»
— Панове приїхали до нас з добрими намірами, за які б ми повинні подякувати, — а що вийшло? Хтось темний розпустив поголоску, що тут хочуть заводити панщину, і ви, дорогі мої парафіяни, не прийшли, не спитали мене, свого душпастиря, а пішли за голосом омани. Клянусь вам хрестом, мої парафіяни, мої краяни, що ні пан староста, ні пан комісар не думають заводити панщини…
— А на якої стилої мами її ще заводити, коли вона вже є! — виступив на крок перед людьми сивий маленький дідок, в кожусі, хоч і босий. Видно, що, як встав з нічного вартування під хрестом, так ще й не скидав кожуха з себе. — А то, люди, не панщина, ще вам, мой, інакшої треба, коли хлопові кажуть платити одинадцять податків? Та я для того плачу шляховий податок, аби-м мав своїми мозолями дороги задарма направляти? А не дочеканіє вам! — він плюнув, обтер пальцями губи і став на своє місце. Поміж народом пішов гомін.
Бобецький зачекав, поки перешумить хвиля людських голосів, а потім таким же батьківським єлейним тоном відповів, що він з сумом стверджує одне: його парафіяни в цій справі не розуміють найістотнішого. Вони відмовляються, — хоч добре тепер уже знають, що не про панщину мова, — два дні на тиждень попрацювати на ремонті доріг.
— Чиїх доріг? — запитує отець Бобецький. — Своїх доріг! На чиїй землі ті дороги? На нашій землі. Хто їздитиме тими дорогами? Ми їздитимемо ними. Чи не нагадують ось тут зібрані люди нерозумного господаря, якому затікає покрівля хати, а він не йде її направляти, бо чекає, щоб йому заплатили за ту роботу? Можуть сказати деякі недалекоглядні: а навіщо мені направляти дороги, коли в мене нема свого воза й коня? В тебе немає, зате є кінь і віз у твого сусіда, у твого краянина, у твого брата во Христі. Де ж тоді наш патріотизм? Де священний клич: «Всі за одного, а один за всіх»? Як ми гарно разом з діточками співаємо в церкві: «В єдності сила народу, боже, нам єдність подай», — а як виглядає ота єдність наша на ділі? Так як немає диму без вогню, так немає зла без коріння. А корінь усього зла на цьому світі — це, дорогі парафіяни, комуністи, що запродали душу антихристові. Ось у його руках розкидана злочинною рукою комуністична листівка. О, більшовики — майстри баламутити народ!
— Та замовкніть, отче, бо мене злість уже взяла! — перебив гучний голос. Всі голоси обернулись у бік високого, кремезного чоловіка в розхристаній на грудях сорочці, теж босого, зате у високій, гостроверхій смушковій шапці. Його вродливе смагляве лице сердито перекосилося. — Більшовики, більшовики! Вічно страшите нас ними, за яким чортом! Та де ті більшовики, най вже раз прийдуть, най подивлюся на них! Більшовицька агітація та більшовицька агітація! А то вже ліпшого й не треба агітатора, як мене життє агітує щодня! Та най ті бояться більшовиків, що в них, ади, кошниці від кукурудзи тріскають. А мені чого боятись?.. А дороги мені не треба, бо мої цуги — ті дві вівці, що-м ще не продав на податки, поскачуть і по вибоїнах. Я не політик, тим си ніколи не бавив, але мені хлопський розум диктує, що ще не було ніколи такого, аби крук крукові око видовбав. Я знаю, що пан є паном, а хлоп смердєчий хлопом, ци то українець, ци поляк. Така моя політика, і нема що більше говорити. І відпрошую собі мене страшити, бо я не бахур вам. Агі! Люди, — обернувся він, наче шукав свідків, — добре я кажу?
Комісар почав втрачати терпець. Він то кусав губи під чорним англійським вусиком, то, презирливо морщачись, розглядав ближчих селян, а то й, задерши вгору голову, слідкував за воронням, що кружляло над яворами.
Пан староста до того забувся у своїх клопотах, що по-хлопському почухався за вухом. Один отець Бобецький намагався зберегти достойну рівновагу духу:
— Тут не віче, парафіяни, і не для того ми сюди зібралися. І не треба нам тут комуністичної агітації. В нас нема панів і мужиків, бо наші пани відцурались нас ще за Люблінської унії, тобто, значить, парафіяни мої, я теє… я хотів сказати…
Навіть для тих, які не знали, що таке Люблінська унія, стало ясним, що отець парох ляпнув дурницю, а тепер сам не знає, як її замазати. Та й замазувати не довелося, бо староста, якого остання фраза ксьондза вивела з терпіння, помахом руки велів Бобецькому замовкнути, сам підійшов на кілька кроків ближче до народу і почав ламаною українсько-польською мовою:
— Хлоп має багато часу, коли
