Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
— А ви не думайте собі, що вони мене били. То делікатні пани. Чули-сьте, що казав староста, що поляк шляхетніший від русина, навіть поліцай… Не били! У нас, у Польщі, не б'ють, а тільки приводять до порядку, а це, чуйте, велика різниця. Я вам ще не сказав… Звечора ввалились в хати і давай шукати карабінів. Аякже! Раз хлопи підняли бунт, то й карабіни мають десь бути. Шукають вони тих карабінів в пір'ї, в подушках, я мовчу. Шукають у міху з мукою, я далі ще мовчу. Шукають багнетами у скрині з жіночою одежею, я ще мовчу. Обливають для «дезинфекції» збіжжя нафтою, — я фурт мовчу, але почуваю, що вже починає клекотіти в мені. Але як сказали мені бігати навколо хати і кричати: «Хай живе Пілсудський!», «Хай живе найясніша Жеч Посполита Польська!», то мене вже прорвало. В кожному чоловіці, Завадка, є межа, до якої він годен терпіти. Це я вам кажу, бо ви ще молоді й не знаєте всього… Отож я і затявся… «Будеш бігти?» — питають. «Ні!» — «Будеш кричати: «Хай живе найясніша Жеч Посполита Польська»?» — «Ні!»… І от тоді вони почали мене «розуму вчити». Темно було, Завадко. Гадаю собі, що декому я теж віддав. А тепер сиджу, розмальований, ніби припічок під Великдень…
У камеру ввійшли два поліцаї. Один з них, черевань з рудими кострубатими бровами, застеріг, щоб люди вели себе пристойно, бо вони знаходяться не де-небудь, а в публічнім, державнім місці. Повчивши отак людей, став він з своїм помічником — безвусим молодиком — знімати наручники.
Розлігся брязкіт заліза.
Тільки ті вийшли, Бронко попросив Мартинчука продовжувати.
— Що ж, словами всього не передаси, молодий товаришу! Треба на власні очі бачити, як той народ плив, ніби Дунай. А Бронко доки зайшов за ними?
Краще б не питати його про це. Не дійшов до брами. І звідтіль його цапнули? «Так», — з мукою притакує Бронко. Цапнув його дурний розум.
Пливе народ, як Дунай, допливає до самої брами, а брама замкнена. Ну, думає собі Петро Мартинчук, прийдеться налягти, але то нічого, народу — як трави та листу, а спина в мужиків звична. Спробуємо. Вони тільки доторкнулися брами, а вона відчинилась, як царські врата. Ого, самі запрошують нас пани в палаци! Рушив народ, пройшов алеєю, може, метрів п'ятдесят, а може, тільки тридцять, хто ж то рахував… а тут на закруті, де доріжка вертає просто на палац, — гов! Може, з п'ятнадцять, а може, й більше солдатів з карабінами. Така тобі, брате, несподівана зустріч. А карабін є карабін, товаришу Завадка, і хай мені говорить, хто хоче, що не знає перед ним страху, я, Петро Мартинчук, не повірю. А тут як би заворожило людей: ідуть просто на карабіни. Хтось завагався, якась дівчина з криком в кущі шугнула, а народ іде. Пливе Дунай, і нема сили, щоб його завернула. Це не можна так розповісти, це треба було на власні очі бачити…
Аж тут команда: «Стій, бо стріляю!»
Хто цього не розуміє? Навіть ота неграмотна баба знає, що з військом нема жарту. Але народ вже так розійшовся… ей, товаришу Завадка, варто, повірте, вмерти і ще раз родитись, щоб пережити таку хвилину. Кожному життя миле, але, мабуть, тоді кожний подумав собі: «Раз мати родила — раз помирати». Навіть коли б у когось і знялась думка зупинитись чи втекти, то не міг цього зробити, бо вже: не мав своєї волі, бо був, чуйте, як заворожений… Він, Петро Мартинчук, тільки подумав собі: кров ця, як і людські сльози, не впаде на камінь. Не може такого бути, щоб така жертва та марно пропала!
І тільки таке собі подумав, а тут остання команда: «Вогонь!» Ну, це зрозуміли вже й ті, що при війську не служили. Смерть, саму смерть означає ота команда.
Клацнули карабіни. Він, Мартинчук, служив при війську, знає, що то означає: готово, тільки пальчиком натиснути! Він ще тільки подумав, що вже більше ніколи не побачить своєї Марічки з криміналу… І ще йому стало жаль жінки, яка за такого газду пішла, що ніколи з ним ні гаразду, ні спокою не знала…
Бронкові підкотився клубок до горла. Адже це він запалив їх словом, можна сказати, пхнув назустріч смерті, а сам так ганебно потрапив до рук отим шпикам…
…І що ви на це скажете, товаришу Завадка, — ні один солдат не вистрілив. Це вже не випадок, ой ні! Це — змова. Організація! А коли дуже хочете знати, то й бунт. Ви гадаєте, що ті хлопці не здавали собі справи, що їм грозить за отакий непослух? А проте ні один палець не поворухнувся. Польський вояк відмовився стріляти в русинського хлопа. Ви розумієте, Завадка, що це таке, чи не розумієте?
Чи Бронко розуміє?! Око дав би собі видовбати, щоб пережити з ними таку хвилину.
А Мартинчук вів далі:
— Я видів, як у двадцятому році наші люди вдерлись у палац калинянського пана. Пани зі страху повтікали у Краків чи яку там Варшаву, а тут, говорять, Будьонний вже під Львовом… І от я на свої очі бачив: іде наш мужик по панських покоях, і не в гадці йому, що ноги в нього у глині та коров'ячім лайні. Йому тепер — тьху! Море по коліна! Іде собі по кошлатих, як мох, килимах, марає їх своїми ногами, стягає плюшеві скатерті з столів, місить їх постолами, розбиває голих фаянсових жінок, плює у блискучі золоті тарілки, гатить дрюком по дзеркалах… Йому для себе нічого не треба. Йому лише хочеться раз-разісінький в житті потоптати та оплювати оте, на його крові нажите, ненависне панське добро… Оті-о фата-лашки[130]. А жінки понадівали для сміху на себе панські сукенки… Анна, ви її не будете знати, це невістка старої Маріоли з Вишні, тоді ще молода була, — прицмокнув по-парубоцьки Петро Мартинчук, — ех і молодиця! Одягла на голову, поверх хустини, капелюх з білим пухнастим пером, довгому Филимонові нап'ялила циліндер на голову та давай з ним мазурки по панських покоях! Але це не була веселість, Завадко. Це була страшна народна помста.
Ви, може, і осудили б нас за таке. Але — звиняйте на слові — осудить лише той, хто не знає мужицького болю.
Ви думаєте, хлоп не знає, що сьогодні панське, завтра — народне, що тому не треба його нищити? Кажуть, не був ще я там, — посміхнувся
