Синi етюди - Микола Хвильовий
I Варя плакала, i Варя думала. Думала, "канєшно", i про свою судьбу, що розбила її молоде життя. Думала, що вона в Богодухiв, на Монастирську вулицю, вже нiколи не повернеться, думала про сквер - "шквирю", про Стьопу юродивого, головатого, що так багато їсть на тротуарi i що його все-таки дуже шкода, бо i з ним зв'язано запах богодухiвських закуткiв i запах пахучих ночей бiля провiнцiального кiна. Думала навiть про Карпа Сидоровича i думала, що Карпо Сидорович, мабуть, не пiшов би на неї жалiтись бiлим i, значить, не треба було тiкати. Думала, нарештi, що вона днями, очевидно, народить дитину, i тодi що ж їй робити? Мабуть, все-таки даремно вона виїхала з Богодухова, даремно "кинулась у прiрву". I Варя почала придивлятись до краснокутських мешканцiв, їй вже бракувало чужої волi, i вона мусiла шукати доброї людини, що вивела б її iз цiєї дороги в безвiсть на дуже приємний i ясний шлях до Монастирської вулицi. Але, на жаль, краснокутськi мешканцi були наляканi стрiляниною й боями так, що їх не видно було на вулицях, а шукати їх по хатах Варя боялася.
Одного разу (саме в тi днi, коли партизани добре закрiпилися в Красному Кутi, саме в тi днi, що на них кiнчаються уривки Вариної бiографiї), одного разу над мiстечком сходив лiтнiй прозорий свiтанок. Мало не весь штаб полку сидiв у садку крамаря. Дехто так досi й не лягав спати, дехто вже вiдпочив трохи. Крамар раз у раз виносив з хати гарячi самовари й, затаївши злобу, люб'язно посмiхався та поїв "дорогих гостей" пахучим чаєм, що залишився в нього ще зi старого режиму, а також пiдносив рiзнi варення. Партизани пили чай i їли з таким смаком варення, наче вони нiколи не пили чаю й нiколи не бачили варення. (Правда, бiльшiсть з них варення таки й не бачили). До столу раз у раз пiдбiгали вiстовi, що, прив'язавши бiля палiсадничка своїх коней, йшли iнформувати штаб про стан того чи iншого фланга. За столом сидiли також Iван Панасович та товариш Матвiй. Вони вже встигли по черзi вiдпочити й тепер зустрiчали новий день новими турботами. Розмова йшла про батарею й про снаряди. Рiч у тому, що через селян-перебiжчикiв ворог дуже вихваляв партизанську батарею (нею керував товариш Матвiй) i через цих же селян партизани узнали, що їхня батарея "прямо-таки наводить панiку" на супротивника i що, можливо, тiльки завдяки батареї товариша Матвiя партизани так довго й затримуються пiд Красним Кутом, але партизанам також було вiдомо, що їхня батарея не сьогоднi-завтра мусить змовкнути, бо снарядiв залишилося щось дуже мало, i тодi вже, мабуть, i триматися далi пiд Красним Кутом буде неможливо. Товариш Матвiй нарештi замислився: вiн, очевидно, думав про те, де б дiстати снарядiв, а Iван Панасович тiльки трусив незадоволено своєю марксовою головою i, очевидно, нiчого не думав. З Iвана Панасовича вийшов дуже непоганий вояка, його можна було бачити на найнебезпечнiших дiлянках фронту, i тiльки завдяки капризам химерної фортуни його не вибило з рядiв у першiй же сутичцi iз супротивником. Iван Панасович так смiливо їздив по лiнiї фронту в час бою на своїй бiлiй кобилi, що її вiн реквiзував ув однiй з богодухiвських економiй, як мiг би їздити лише якийсь полководець за часiв Аттiли,- за тих часiв, коли ще наука не знала вогнестрiльної зброї, але органiзувати постачання, скажiмо, снарядiв для полку чи то щось iнше органiзувати в тiй же частинi - на це Iван Панасович не мав, на жаль, здiбностей. Отже, товариш Матвiй замислився, а Iван Панасович трусив головою.
В цей момент раптом до столу пiдскочив один з безвусих партизанiв - схвильований, червоний та, можна сказати, радiсний i, звернувшись до Iвана Панасовича, скрикнув:
- Уже!
- Що таке "уже?" - спитав Iван Панасович, здивовано подивившись на юнака.- Чи не склад снарядiв ти десь намацав?
- Якi там снаряди!.. - безнадiйно махнув той рукою.- Треба бiгти за кушеркою.
Iван Панасович, як i товариш Матвiй, ще з бiльшим здивуванням поширили очi на чудакуватого вояку робiтничо-селянського Уряду.
- За якою там "кушеркою"?..- мало не одночасно спитали вони.
- А за такою кушеркою,- сказав партизан,- що Варка дитину народила. Цiлу нiч мучилась у клунi i тепер ось народила… Пищить!
Iван Панасович усмiхнувся. Посмiхнувся й товариш Матвiй. Тодi сказав, значить, товариш Матвiй, трохи схвильованим голосом i начебто в задумi:
- Пищить!.. Кажеш, пищить новорождьонной малютка?.. Но, по-между прочим, ти, товаришок, не в курсi дiла, i можна сказати, кушерка вже не потрiбна, раз запищало.
Молодий партизан збентежено подивився на товариша Матвiя й почервонiв. I справдi: як це йому досi не прийшло в голову, що "кушерка" потрiбна саме тодi, коли дитина ще не появилась на свiт Божий i зовсiм не тодi, коли ця дитина вже примружує очi пiд ударами досi невiдомого їй свiта й пищить.
- Ну, так де ж там воно пищить? - сказав Iван Панасович i пiдвiвся.Веди нас до нього.
Пiдвiвся й товариш Матвiй. За якусь хвилину вони мусiли бути в клунi. Але, коли вони пiдiйшли до Варi, бiля неї вже був цiлий натовп партизан. Варя лежала в яслах блiда й схудла, а бiля неї на ряднi - живий шматок м'яса. Варя всмiхалась, можна сказати, зажурено-щасливою посмiшкою й раз у раз позирала на своє немовля. На її чоло лягли тонкi риски втоми вiд недавно перенесеної фiзичної муки, але її зовсiм не тривожила присутнiсть бiля неї людей, їй навiть приємно було, що цi люди прийшли до неї, i тому анi Iван Панасович, анi товариш Матвiй - нiхто з них не найшов потрiбним звiльнити клуню вiд натовпу, i тому командира та помiчника його одразу ж замкнуло тiсне партизанське коло.
- Народила, Варю, дитину? - спитав Iван Панасович i, скинувши догори свою марксову голову, теж чомусь почервонiв: вiн, мабуть, таким же хлопчиком вiдчував себе, як i той пацан-партизан, що допiру доносив йому про народження Вариного пацаночка.
- Народила, Iване Панасовичу? - ледве чутно промовила Варя i обвела весь натовп своїми химерними й тепер уже перелякано-здивованими очима, наче вона
