Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
А мала Міцекен сидить за столом у кімнаті й нічого не помітила, нічого не зауважила, тільки думає, поглянувши на порожню чарку, а що ж це вона думає, прибрала чарку, ні, сама не знає. Я така схвильована, той тип так мене рознервував, мною аж тіпає. До чого це він мені ці історії розказував? Чого йому треба, чого ж він урешті хотів? Поглядає на чарку, що стоїть у шафі, остання праворуч. А сама вся тремтить, треба сісти, ні, не на канапу, там він був розлігся, краще на стілець. Сідає на стілець і дивиться на канапу, на якій він сидів. Така знервована, що це з нею таке, руки тремтять і серце бухає в грудях. Але ж Франц не така свиня, щоб жінками мінятися. Що той тип Райнгольд таке робив, у це я повірю, але Франц, навіть якщо це правда, то певно його, як завжди, в дурні пошили.
Вона гризе нігті. А якщо це правда… Адже Франц такий простак, його може будь-хто використати. Тому його і з машини викинули. Ось такі у нього друзі. І з такою компанією він злигався.
Вона все гризе і гризе нігті. Сказати Єві? Навіть не знаю. Францу сказати? Не знаю. Краще нікому не скажу. Так ніби ніхто й не приходив.
Їй стало соромно, вона поклала руки на стіл, прикусила вказівний палець. Нічого не допомагає, в горлі пече. А потім вони і зі мною так само вчинять — візьмуть і продадуть.
Надворі заграла катеринка: «Я серце в Гайдельберзі загубив[193]». Я також, я також серце заіубила, було і нема, та й заридала, схилившись на стільці, немає серця, загубила його, що ж мені тепер робити, втопчуть мене в багно, а мені й подітися нема куди. Але мій Франц не робив такого, він же не росіянин, щоб жінками мінятися, ні, то все вигадки.
Вона стоїть перед відчиненим вікном, на ній синій картатий халатик, підспівує катериннику: «Я серце в Гайдельберзі загубив [То погане товариство, він правильно робить, що винюхує в них], то було в теплий вечір літом [коли ж він прийде додому, піду йому назустріч по сходах]. Там дівчину до смерти полюбив, [не скажу йому ні слова, такі гидкі речі не буду переказувати, жодного слова, жодного слова. Я так люблю його. Ось що, одягну свою нову блузку]. Трояндовим її уста пашіли квітом. З останнім поцілунком зрозумів, коли біля воріт ми попрощались [Це правда, що Герберт і Єва кажуть: вони щось помітили й хочуть у мене вивідати, чи це справді так, можуть довго старатися, не на ту напали], що серце в Гайдельберзі загубив, на річці Некар, там, де ми розстались».
Сподівання на чудовий урожай, та часом можна й прорахуватися
А Франц ходить собі білим світом і ходить, поглянеш на нього — тихомирний, безтурботний. Можете робити з ним що завгодно, а він усе одно на плаву тримається. Бувають же такі люди! Ось і в Потсдамі був такий, тобто в Ґорке біля Анклама, був такий чоловік, Борнеман звався, так ось, він втік із тюрми, добрався до річки Шпрее. Аж бачить: у воді потопельник.
«Гей, Франце, ану сідай біля мене і скажи, як твою наречену звати?» — «Міца, та я ж тобі вже казав, Райнгольде, а раніше Сонею звалася». — «Он як, а що ж ти її нам не показуєш? Надто гарна для нас?» — «Та в мене ж не зоопарк якийсь, щоб когось там показувати. Вона вільно по місту ходить. Має покровителя, заробляє добрі гроші». — «А показати ти її все-таки не хочеш». — «Ну, що значить показати, Райнгольде. Дівчина вся у справах». — «Міг би принагідно із собою взяти, напевне ж, гарна із себе». — «А таки справді гарна». — «Хотілось би її побачити, ти не проти?» — «Знаєш, Райнгольде, то раніше ми з тобою такі ґешефти робили, з чоботами та хутряним коміром». — «Та ні, такого вже не буде». — «Ні, не буде. На таке свинство я більше не пристану». — «Добре, добре, то я тільки так спитав». [От сучий син, «свинство» каже, постійно про «свинство» згадує. Ну зажди, хлопче!]
А Борнеман наш до води підступає, а там потопельник якраз пропливає. Аж тут йому враз щось на думку спадає. Папери він в того усі забирає й свої до кишені йому запихає. Про це ми раніше уже розказали, але може, не все ви запам'ятали. І ось потопельника він прив'язав, щоб він за водою кудись не злиняв, а сам він на потязі їде в Штеттин, а звідти прямує собі на Берлін. Послав він за жінкою, й стрілись вони, та гроші принесла і нові штани, на вушко він щось їй тихенько сказав, а сам попрощався і знов на вокзал. А та обіцяла той труп упізнати, а він їй за це — грошенят надіслати, та їх довелось дуже довго чекати.
«А ось що мені хотілось би знати, Франце, ти її дуже кохаєш?» — «Та дай мені спокій, облишмо ці балачки про дівчат». — «Та я просто так запитав. Що тобі з того?» — «Та мені нічого, Райнгольде, а ось ти відомий бабій». Франц сміється, інші також.
«Ну то як з твоєю малою, покажеш мені її? [Ну ти й жартівник, Райнгольде, спершу мене з машини викинув, а тепер клинці підбиваєш.] «Та що тобі від неї треба, Райнгольде?» — «Та нічого! Просто подивитися на неї». — «Хочеш знати, чи вона мене любить? Кажу тобі, вона віддана мені від голови до п'ят, віддана всім серцем. Вона вся тільки любов’ю та коханням живе, а більше нічим. Ти собі навіть уявити не можеш, як вона дуріє від мене. Адже ти знаєш Єву?» — «Певна річ». — «Так ось, Міца хоче, щоб вона… та ні, краще не буду тобі казати». — «Та в чому річ? Давай уже, кажи!» — «Ні, ти не повіриш, але така вона вже є! Ти такого й не чув ніколи, Райнгольде, мені теж такого з жінками ще ніколи не траплялося». — «Про що, власне, йдеться? І до чого тут Єва?» — «Гляди ж, не розпатякай! Так ось, ця дівчина, Міца, хоче, щоб у Єви була від
