Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Вона опустила голову на груди, а потім притулилася щокою до його щоки, поцілувала, обхопила міцно й мовчить. Не дивиться на нього: «Це ти мені даруєш?» — «Ну так, а то кому ж?» Що це з нею, чого вона трагедію з цього робить? «Чому, чому ти хочеш мені гроші подарувати?» — «А що, тобі не треба?» Вона ворушить губами, відпустила його, тепер Франц бачить: зараз вона виглядає так само, як тоді, на Алексі, коли вийшла з Ашинґера, бліда як віск, так ніби зараз знепритомніє. Ось вона пересіла на стілець і втупилась у синю скатертину. Та що ж з нею таке, цих жінок ніколи не зрозумієш. «То що, ти справді не хочеш їх брати? А я так радів, ну поглянь на мене, на ці гроші ми можемо кудись поїхати, куди захочеш!» — «Справді, Францику».
Схилила голову на край столу і розплакалася, та що ж це з нею таке? Франц гладить її по голівці, такий ласкавий до неї, такий щиросердий, для кого, для кого беріг я серце своє, для кого, для тебе одної. «Міцо, люба, давай справді кудись поїдемо, ти хочеш зі мною поїхати?» — «Так», — вона підвела голову — миле гладеньке личко заплакане, пудра змішалася зі слізьми в якийсь соус, обхопила Франца за шию, притислася обличчям до його обличчя, а потім різко відсахнулася, ніби її хтось вкусив, і знову розплакалась, уткнувшись у скатертину, але цього разу зовсім тихо, з боку й не видно. Що це я знову зробив не так? Вона не хоче, щоб я працював. «Ходи-но сюди, підніми голівку, люба. Чого ти знову плачеш?» — «Ти хочеш… — вона раптом випросталася, — ти хочеш позбутися мене, Франце?» — «Та що ти, Бог з тобою!» — «То чому тоді стараєшся? Хіба я не досить заробляю? Я ж заробляю достатньо!» — «Міцо, я просто хотів зробити тобі подарунок». — «А я не хочу таких подарунків».
І знову схилила голову на твердий край столу. «То що, Міцо, я взагалі нічого не маю робити? Не можу я так жити». «Та я ж не кажу, щоб ти нічим не займався, просто не треба щось робити заради грошей. Я їх не хочу».
Міца випросталася на стільці, обійняла Франца, блаженно дивиться на нього, сокотить різні милі дурниці та все приказує: «Не хочу тих грошей, не хочу». Все питає, чого той нічого не каже, коли йому щось потрібно, але ж послухай, Міцо, я все маю, мені нічого не треба. «То що, мені взагалі нічого не робити?» — «Та я ж сама все роблю, для чого я тоді тут потрібна, Францику?» — «Але ж я… я…» Вона знову обіймає його. «Тільки не залишай мене». Вона лепече, обціловує, лащиться до нього: «Передаруй їх комусь, віддай Герберту, Франце». Францу так добре з цією дівчинкою, яка в неї шкіра, тут нічого не скажеш, а про Пумса — то було дурне, не варто було їй розповідати, все одно в таких речах вона нічого не тямить. «Пообіцяй мені, Франце, що ти більше ніколи так не робитимеш». — «Але ж послухай, Міцо, я це роблю не заради грошей».
Аж тут Міці пригадалося, що Єва казала наглядати за Францом.
Тут їй трохи прояснилось, отже, він справді робить це не заради грошей, а перед цим він про руку говорив, постійно про руку думає. І це правда — те, що він про гроші говорить, гроші для нього не важливі, він достатньо від неї має. Вона все думає і думає, не випускаючи його з обіймів.
Печалі й радощі кохання
А вона, коли Франц її всю обцілував, — у двері й побігла до Єви. «Франц приніс мені двісті марок. Зна'ш звідки? Від тих, ну, як там їх…» — «Від Пумса?» — «Так, він сам мені сказав; і що мені тепер робити?»
Єва покликала Герберта, розказує йому, що Франц у суботу з Пумсом на діло ходив. «А він сказав, куди?» — «Ні, але що ж мені робити?» Герберт дивується: «Це ж треба, просто взяв і пішов з ними!» А Єва: «Ти щось розумієш, Герберте?» — «Ні. От дає!» — «То що робитимемо?» — «Дамо йому спокій. Думаєш, він на таке пішов заради грошей? Дідька лисого! От бачиш, я ж казав. Він за справу всерйоз узявся, незабаром почуємо про нього». Єва стоїть перед Міцою, якою вона була бліденькою проституточкою, коли вони підібрали її на Інваліденштрасе; вони обоє згадують про те, як тоді зустрілися: у кнайпі перед готелем «Балтикум». Єва сиділа так з якимось провінціалом, власне, їй то було ні до чого, але вона полюбляла такі додаткові походи, ще там було багато дівчат і троє-четверо хлопців. А о десятій з'явився поліцейський патруль, і всіх потягли до відділка на Штеттинському вокзалі, рушили один за одним, народ попався бувалий у бувальцях, ідуть собі, сигаретами димлять. Попереду і позаду крокують поліцаї, а на чолі процесії, як зазвичай, — стара Ванда Губріх, п'яна як чіп, ну а потім, як завжди, був скандал у відділку, і Міца, тобто Соня, ридала в Єви на грудях, адже тепер у Бернау про все дізнаються, а потім один із поліцаїв вибив у п'яної Ванди з руки сигарету, а та сама пішла в камеру, ляснула дверима, лаючись останніми словами.
Єва і Міца дивляться одна на одну, Єва знову намовляє: «Тепер тобі пильнувати треба, Міцо». А Міца благально: «Що ж мені робити?» — «Він твій, тож
