Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

— І чи добрі вони?

— Найкращі, Чолпо мій, якби ворота пекла ними заклепати — жоден би грішник не втік!

Побалакаємо отак, а ні йому не спадає на думку мене до будинку покликати, ані мені — зайти, навіть якби й покликав. І він, і я знаємо, що не в гості до нього прийшов і не про цвяхи й дверні молотки побалакати, ні, я прийшов, щоб її побачити.

І почути, якщо хтось мені скаже, коли піде вона до Омера в мектеб. А ніхто не каже.

Я й не питав, лише подивився ще трохи, як семеро жінок витанцьовують довкола однієї, а тоді мені раптом запаморочилось, аж коліна двічі підігнулися. Аби не впасти просто серед двору в Чолпи, розвернувся я й вийшов. Не знаю навіть, чи й попрощався з ним! Якщо й ні, то поясню йому потім, чому. І не брехатиму. Запаморочилося мені, чи то від запаху хни, чи від сонця, що очі засліпило й розхитало землю під ногами, чи від того, чого я розумом і осягнути не здатен.

Перед очима у мене Уміханине волосся. Пальці, занурені в нього, і думка в тих пальцях, що зовсім ще трохи — й волосся буде червоне. Спускаюся, крок за кроком, від палацу Чолпи, якби хтось мене побачив — подумав би, що я геть старий, а я сам не знаю, котрий мені буде останній. Крок. Або подих. Або і те, й інше. Голова в мене порожня, а весь розум — у пальцях. Ті пальці не мої, так само й волосся не моє. Хоча могло би бути. Таке саме волосся. Якби лише добрий Аллаг захотів, або якби мені не забракло відваги.

Я — Нісимович. Усі, хто з таким прізвищем, скільки їх є на світі, — моя рідня. А лишилося небагато. Старі переважно, і я серед них. Один двоюрідний брат уже другий рік не вертається з Росії, і тітка ворожить на бобах, щоб дізнатися, живий він чи мертвий. Одного дня випадає, що живий, іншого — що мертвий. Другий двоюрідний брат, бідолаха, лишився таким, як у колисці був. А йому вже двадцять. Є ще деякі, котрі мали, а тоді не мали дітей. Але я не маю і знаю, що жодного Нісимовича не буде на землі, коли ця історія дійде до вас. Або ж добрий Аллаг не схотів, або ж я виявився боягузом.

Перед очима у мене Уміханине волосся. У моєї доньки теж могло б таке бути зараз, цього літа їй виповнилося б п’ятнадцять, вона пішла би в Омерів мектеб, а я б їй забороняв. Рівно настільки забороняв би, щоб не заборонити остаточно. Аміна моя побивалася б, що дні все довші, а сутінки все дальші. І моя б донька одного разу прийшла додому заплакана. Чому? Не знаю, Уміхана шпигуватиме й розкаже про це Чолпі, а я буду серед тих, хто прийде Чолпу слухати. Знічев’я слухатиму, і не буде нікому з того користі. Ні мені, ні Аміні моїй, ні Богові, який не дозволив мені мати дітей.

Я був молодий, щойно дев’ятнадцять виповнилось, а за рік до того ми побралися. Поєдналися дві бідноти: Амінина одвічна і моя — відтоді, як батько мій, Хамзалія Нісимович, продав усе, що здавалося йому зайвим. І лишився нам тільки будиночок, у якому Нісимовичі селили слуг. Що ж до золота, бозна-куди пішло те золото Хамзалії. Чи сховав його від нас, чи хтось його вкрав. Я того не знаю, тож батька свого не судитиму.

Аміна й понесла своєчасно, ми не чекали, як деякі, не боялися вроків, не відганяли циган від будинку. Спершу я тішився, та за два місяці охопив мене страх. Як я прогодую жінку й дитину? Тоді саме скинула дитину Фата Гуршидова. Пішла у двір води набрати і як лише підняла глека — ринула кров на бруківку. Велика печаль була в Гуршидовому домі. І майже така сама скрізь по сусідах. Це втретє Фата скинула, втретє розлилася кров брукованим подвір’ям. Я дивився, як сусід плаче, й подумав: Боже, чого ж йому таке, а не мені? Я не маю чим годувати жінку з дитиною, а він би власного м’яса від стегна відрізав, щоб нагодувати кровинку — та не дається йому. Отак я подумав, а мою думку почули на небі!

Надійшов дев’ятий місяць, в Аміни живіт до підборіддя, ледве по хаті човгає, а я похмурий. «Чого ж ти, на Бога, такий похмурий?» — питає мене дружина. Я тоді всміхнувся. Щоб не думала, що я похмурий. А тоді почала вона родити. Один день, другий день, третій день. Тонкі стіни в будиночку, де Нісимовичі тримали прислугу, і на ціле місто було чути, як скімлить моя Аміна.

Чи розірвалося в мене серце тоді?

Чи згадав я про Гуршидову Фату?

І знову пошкодував, що моя і Амінина кров не розіллється маленьким нашим подвір’ям?

«Боже мій», — шептав я. А Він розсердився, що я сказав на Нього — «мій». Чи що раніше не покликав.

На третю Амінину ніч прийшов Фуад Зеріноґлу. Сусід родом із Анкари, а душею бозна-звідки. Звідти, де живуть люди, яких не бачиш, поки тобі добре, а вони потім із добром приходять, коли тобі зле. Каже Фуад: «Їй я не зможу допомогти, але тобі зможу, бодай трохи». Приніс кальян і опіум.

Доки він сидів зі мною і доки лишався ще опіум, мені було легше слухати, як Аміна кричить. Але Фуад пішов проти півночі, а я лишився сам у пітьмі кімнати. Місячне сяйво ллється у вікна, але освітлює лише те, чого я бачити не хотів би. Порожні Амінині черевики, хустку, яку скинула з голови перед тим, як почалися пологи, перстень із червоним каменем. Для всього іншого затемно, та не для таких речей.

Раптом я перестав чути, як вона кричить, будинок почав підніматися й нахилятись. Думаю: полетить або ж розвалиться ще до того, як полетить, — але ні. Піднявся на метр над землею і так висить у повітрі. Чи відчуває це ще хтось, окрім мене? Чи бачить хто, чи всі тим часом міцно сплять?

І тоді зайшов хтось у хату. Зайшов і сів на лаві під вікном.

— Підійди, — кажу, — хочу побачити твоє лице.

— Нíчого тобі дивитися, моє лице не для твоїх очей, — відказує мені чоловічим голосом.

— Чого ж ти прийшов тоді?

— Прийшов сказати тобі, що й до чого.

— І