Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
І отаман Горобець повів його в коридор, а звідти випустив на шкільне подвір'я, сам, очевидячки, хапався, щоб хтось не звернув уваги на це його рятування загроженого Роговенка. Міг 'же й сам поручник Василик на це нагодитись! На прощання ще раз потиснув Василеві руку, блідо посміхнувшись. Він теж був вимучений безсонням та клопотами складного бойового життя.
Василь пішов безбач, без думки... Ні, не так: думки якось раптом завирували в його голові. Як це так? „Українці", свої — і можуть покарати його ні за що! Вони ж їхали до' них із щирим1 серцем, з такою довірою... і він, і дядько Іван, цей чесний український селянин... І таке роблять тоді, коли Україна має так мало щирих оборонців! Невже клясові інстинкти і тут важать більше, як загальна національна справа? Аж не вірилось, що цьому правда. Це якийсь підступ — не інакше, з ним треба боротись... І дядька Івана треба врятувати із пазурів катівських! Але як? Як це зробити? І раптом згадав Марка, з яким ще не бачивсь після приїзду. Марко Дашкевич допоможе. Він розумний хлопець і зрозуміє, що ні він, Василь, йі дядько Йван не могли вбивати людину тільки за те, що їй історичні умови доручили виконувати певну суспільну функцію, хай навіть і не похвальну з погляду нових суспільних тенденцій...
Боявся десь присісти, щоб не заснути раптом. Вирішив спочатку піти виспатись, а потім уже говорити з Марком про справу. Коли він прийшов (зайшов з города, не з вулиці) до Дашкевичів, Марка не було вдома. Маркова мати хотіла була дати йому їсти, але він відмовився і ліг мерщій спати. Упав на піл, накрився з головою кожухом і пірнув у небуття важкого сну. Та потроху те небуття почало прояснюватись, виповнюватись різними образами. Ось на його життьовій дорозі зустрілось дві дівчини — Оксана й Катруся. Оксана каже: „Він мій... Я покохала його раніш. І його причетність до вбивства мого батька не така велика, щоб це могло стати між еами. А крім того, він своїм подвигом спокутував; свою провину перед тим суспільством, що шанує попів"... — „А я поєдналася з ним у тому подвизі навіки, — відсварюється Катруся, і ЇЇ ніздрі тремтять чи то від гніву, чи то на плач. — Ми з ним однаково любимо Україну, а тобі байдуже, буде та Україна чи ні"... — „А я тобі очі повидряпую!" — раптом кидається Оксана на' Катрусю... І бачить Василь: Оксана страшно витріщила очі, вони стали зелені, як у жаби, коса їй розпатлалась, на довгих розчепірених пальцях вистрог/гились гострі, як у -кішки, кігті, — стала вона така, як ті відьми, що їх малюють на ілюстраціях до Гоголевих творів. І вже от-от застромляться тії кігті в ніжне личко тендітної Катрусі. Не стерпів Василь — та як крикне:
— Відьмо, оханись!
Крикнув — і прокинувся. Поворухнувсь, а кожух із
нього впав додолу.
— Довгенько ти спав, — обізвавсь до нього Марко, зауваживши цей рух. — Я пробував тебе будити на вечерю, тороав за плечі, тягав за ноги, — та ти був., як неживий...
Василь ніяк не відгукнувсь на ці Маркові слова: сон знов наліг йому на очі. Він, здавалось, був скований тим сном, обклеєний ним, обшитий, і не міг ніяк того ватяного обшиття з себе здерти, не міг розірвати клею, що зліплював очі. Проте по якомусь часі таки зробив свідоме зусилля і прокинувся остаточно.
У хаті, на полиці, приробленій до оохи, що підпирала сволок, блимав язичок каганця і не так, може, освітлював!, як тільки трохи ворушив темряву. Чадив. У малих чотирикутниках вікон чорніла ніч. Марко, підклавши під голову руки, лежав на лаві, головою діо ікон, ногами до дверей. йому, либонь, не хотілось спати, тим і не гасив каганця.
Василь підвівся й сів, спустивши ноги з полу.
— Кажеш, на вечерю будив? — обізвався тепер1 перший до Марка, згадавши його слова. — Я їсти не хочу: „бра-тішки" нагодували...
— Які „братішки"?
— Матроси... Як їхав з ними з Павлограду...
Але потім раптом згадав про те, що було тепер для нього найголовніше, — арешт дядька Йвана і загрозу для
нього самого. Сказав:
— Але про це потім... А тепер у мене важливіша тема
для розмови з тобою.
Вони були вдвох у хатині, бо Маркові батьки спали в великій хаті, — тож ніхто їх не міг підслухати. Тільки що Марко був біля вікна...
— Це дуже важлива справа, — повів далі свою мову Василь, намагаючись говорити потиху. — Але ти, може б, підійшов сюди ближче, бо ти коло вікна...
Марко встав з лави, прийшов і сів на край полу біля Василя, зацікавившись його „темою". Заінтригувала його й притишена Василева мова: щось, мабуть, і справді важливе, коли навіть тут, у його хаті, боїться голосно говорити.
— От ти, Марку, свідомий українець, — так почав Василь. — Ти такий патріот, що нічого не пожалієш для України і її влади, ба й життям важиш ради неї. Але чи припускаєш ти, чи думав коли, що й ця влада, може, не ідеальна, що й вона може робити помилки?
— Які помилки? — бовкнув собі під ніс Марко, насторожившись. — Може, якісь дрібниці?...
— Справжні помилки. Такі навіть, як роблять махнівці чи більшовики, що свідомо шкодять Україні.
— Не Доберу, до чого ти це...
— Зараз зрозумієш. Але для ясности я спершу скажу тобі, де я оце дві доби пропадав. Мені доручено було зірвати міст через річку Вовчу, біля Павлограду... І я це —• прямо тобі скажу — з честю виконав...
Марко схвально ухопив і потиснув вище ліктя Василеву руку, а сам навіть на ноги став, з любов'ю й захватом дивлячись на друга.
— Зірвав? І перетяв Тим бандитам шлях? О, ти, справді, герой... Якби таких більше було, тоді б Україна не згинула.. А я думав, що тебе
