Ми проти вас - Фредрік Бакман

Ще ніколи в житті Петер не почувався таким самотнім.

Наступного ранку в газеті виходить інтерв’ю з місцевим політиком Річардом Тео. Журналіст запитує, що той думає про рішення «Бйорнстад-Хокею» закрити трибуну зі стоячими місцями, і Тео відповідає: «„Бйорнстад-Хокей“ — народний клуб. Він не належить еліті чи політичному істеблішменту, він належить простим, чесним, працьовитим людям цього міста. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб переконати спортивного директора зберегти стоячу трибуну. Наші вболівальники мають безцінне значення для підтримки духу на матчі. Це народний клуб!».

Через пару годин Петер отримує ще один мейл від нових власників фабрики. Вони передумали. Тепер вони «переконані, що стояча трибуна має величезну цінність для місцевої громади». Так Петер і дізнається, що його весь час обманювали, від початку.

Увечері він сам-один сидить удома на кухні й чекає, коли почується звук ключа в замку. Але дочекатися не виходить. Міра залишається на роботі допізна. Коли вона приїздить додому, Петер уже спить на дивані. Міра накриває його пледом. На столі стоїть пляшка вина і два келихи.

44

«Буря і натиск»

Вечір уже пізній, щоб було доцільно залишати світло на льодовій арені, але коли туди заходить Бубу, Елісабет Цаккель стоїть на льоду і забиває шайби. Бубу не міг знати, виходячи з дому, що тренерка ще на арені, але він на це сподівався. Він почитав сестрам «Гаррі Поттера», вклав їх спати, прибрав і заклав прання. А тоді зібрав речі й пішов на арену. Це було інстинктивно. Він не може спати, його мозок ніяк не перестане думати, а Бубу знає лише одне місце, де для думок настає тиша.

— Можете навчити мене їздити на ковзанах? — гукає він до Цаккель.

Тренерка повертається до нього. Вона ще ніколи не бачила молодого хлопця, в якого була б така величезна потреба втекти від реальності.

— А що таке? — запитує вона.

— Коли ми з вами тільки зустрілися, ви запитали, чому ніхто не навчив мене їздити на ковзанах!

Це не констатація, а моління. Цаккель задумано спирається на ключку.

— Чому ти любиш хокей?

Бубу покусує нижню губу.

— Тому що це… круто?

— Ну, такої відповіді недостатньо, — каже тренерка.

Хлопець важко дихає. Робить іще одну спробу:

— Я… я знаю, ким я є, коли граю в хокей. Чого від мене очікують. А от усе інше… це так складно. Але хокей — це… ну просто… тут я знаю, ким я Є…

Цаккель стукає ключкою об лід, уже не так осудливо.

— Окей. Тоді я навчу тебе їздити на ковзанах.

Бубу виходить на лід, під’їжджає до тренерки, зупиняється і запитує:

— А чому ВИ любите хокей?

Цаккель знизує плечима.

— Мій тато любив хокей. А я любила свого тата.

Бубу наморщує чоло.

— Ну тоді — а чому ВІН любив хокей?

— Він казав, що хокей — це ніби симфонічний оркестр. Він любив класичну музику. «Sturm und drang».

— Це така група? — запитує Бубу, і Цаккель голосно сміється, що дуже незвично.

— Це означає «буря і натиск». Тато вмикав мені послухати один і той самий музичний твір, знову і знову, він говорив: «Елісабет, тут зібрано всі почуття — ти чуєш? Sturm und drang!»[8] Мабуть, так само він відчував і хокей. Буря і натиск. Увесь час.

Бубу надовго замислюється. І нарешті каже:

— А чому ви стоїте тут посеред ночі й кидаєте шайби?

І Цаккель усміхається.

— Тому що це круто.

Потім вона вчить Бубу правильно їздити на ковзанах. Через кілька годин хлопець запитує тренерку, чи зможе він стати справді добрим хокеїстом. Вона хитає головою і відповідає: «Ні. Але ти можеш стати нормальним тренером, якщо зрозумієш, як тобі бути корисним для команди».

Тієї ночі Бубу не спить аж до ранку — думає над її словами. Наступного дня на тренуванні він виходить із роздягальні, на всій швидкості переїжджає лід і щосили збиває з ніг Беньяміна Овіча. Беньї, розгублено піднявшись, витріщається на Бубу:

— Це, бляха, що за…

Але Бубу миттю лупить його ключкою по ногах. Погляд Беньї стає чорним.

— Якісь проблеми?

Бубу не відповідає, лише знову ключкою б’є Беньї по ногах. Інші гравці тільки витріщаються на те, що відбувається, не знаючи, що їм робити. У Бубу померла мама, після такого кожному може потьмаритися розум, але всім зрозуміло, що Беньї не стерпить іще одного удару.

— Бубу, перестань… — обережно починає Амат, але Бубу вже б’є ще раз.

Ніхто не встигає зупинити Беньї, Бубу один із найважчих гравців у команді, але Беньї жбурляє його просто на бортик, скидає рукавиці і, стиснувши кулаки, мчить просто на нього.

І тоді Бубу кричить йому:

— ТИ ДУМАЄШ, ЩО ВСІ ІНШІ НЕ БУДУТЬ ЦЬОГО РОБИТИ?

Беньї здивовано спиняється.

— Що?

— Ти думаєш, ІНШІ не зроблять цього? Усі команди, з якими ми будемо грати, будуть провокувати тебе — вони ХОЧУТЬ, щоб ти почав битися! Вони ХОЧУТЬ, щоб тебе вигнали з поля!

Беньї витріщається на Бубу. Решта команди — теж. Амат бурмоче:

— Беньї, він узагалі-то правильно каже. Тобі будуть викрикувати щоразу паскудніші речі, поки не натраплять на те, що спрацює. Тобі не можна піддаватися. Ні тобі, ані Відарові. Ви занадто важливі для команди.

Беньї розлючено втягує ніздрями повітря. Врешті він опановує себе й допомагає Бубу встати.

— Окей. Можеш продовжувати.

Відтоді на кожному тренуванні Бубу намагається щоразу креативніше спровокувати Беньї та Відара. Часом йому це вдається, і тоді він приходить додому побитим, хоча обидва його приятелі знають, що саме цього він добивається. Виявляється, Бубу теж має свій неповторний талант — бісити інших.

* * *

Одного ранку, коли Беньї відчиняє свою шафку, на дні, як завжди, лежать записки. Але одна відрізняється від решти. Там написано лише одне слово: «Дякую». Наступного дня у шафці лежить іще одна записка, написана іншим почерком: «Учора я розповіла сестрі, що бісексуальна». Через кілька днів лежить записка, на якій — іще інший почерк: «Я нікому нічого не казав, але коли наважуся, то не заявлю, що я гомік, а скажу, що я — такий, як ти!». Тоді хтось пише анонімну смс-ку: «Усі про тебе говорять і вони кажуть шо ти зара наш символ і я надіюся шо ти доганяєш який ти став важливий для