Ми проти вас - Фредрік Бакман
Захаріас усе-таки продовжував грати аж до минулої весни, попри те що в кожній команді він був найгіршим і взагалі не любив хокей. Він тренувався заради батьків, тримався заради Амата. Одержавши повідомлення, що в цьому сезоні не буде набору до юніорської команди, Захаріас відчув полегшення — тепер у нього був привід піти з хокею. Він мав лише одне бажання — сидіти у своїй кімнаті за комп’ютером. Тож коли його мама з татом нещодавно повернулися додому з вигуками, що «Бйорнстад» влаштовує «відкрите тренування!», Захаріасові від страху аж скрутило живота.
— Ти повинен піти!
Захаріас ніколи не зміг би пояснити своїм батькам, як його роками цькували. Через будь-що: його вагу, зовнішність, його район. Батьки ніколи б не зрозуміли цього. Вони з того ж покоління, що й Петер Андерссон. З часів мрій про неможливе. Захаріас бурмотів:
— Мамо, так не робиться, не можна просто прийти туди…
Але тато перебив його:
— Це ж ВІДКРИТЕ тренування! Усі можуть приходити! І тепер «Бйорнстад-Хокей» спонсорує ФАБРИКА! Ти просто скажи тренерці, що…
— Що сказати, тату? Що вона повинна дозволити мені грати, тому що мій тато працює на фабриці? — відгаркнув Захаріас і одразу пошкодував.
«Бйорнстад-Хокей» заснували робітники з фабрики, старші працівники досі вважають, що ця команда представляє їхнє підприємство. Коли нові власники фабрики пообіцяли більше робочих місць тим, хто не мав роботи, і більше роботи тим, хто працював, та ще й почали спонсорувати клуб, Захаріасів тато мав сподівання, що скоро все буде, як колись. Місто знову стане заможним, їхня команда опиниться серед елітних, люди матимуть певність у роботі, і, може, в їхньої сім’ї з’явиться шанс виїхати з квартири в Низині й купити собі скромний таунхаус. Невеликий — їм не для того, аби хизуватися, а просто щоб була ще одна кімната і трохи більша кухня. А взимку — надійніші батареї.
— Тату, вибач… я не це мав на увазі… — тихо сказав Захаріас.
У татових очах знову спалахнула радість. Якщо Захаріас знову буде грати з ведмедем на грудях, його тато і мама вважатимуть, що в нього безмежні можливості. Тому Захаріас таки пішов на відкрите тренування — не міг не піти.
Він старався щосили. Але це навіть приблизно не можна було назвати доброю грою. Після тренування тренерка не поплескала його по плечу, вона лише сказала: «На жаль, у нас повна команда, але дякую, що прийшов», навіть не глянувши в його бік.
Повернувшись додому, Захаріас бачив, що тато з мамою ледве стримують сльози. Коли через багато років він згадає про цей випадок, то зрозуміє, яку безмежну любов відчували до нього батьки — вони були розчаровані, тому що навіть не бачили, який поганий хокеїст із їхнього сина.
Увечері мама знову почала сваритися через комп’ютерні ігри. Він намагався пояснити, що став сильним гравцем, що він грає в інтернеті й може позмагатися з найкращими. Що його навіть запросили на змагання в інше місто.
— Змагання? І в чому ви змагаєтеся? Захаріасе, це ж КОМП’ЮТЕРНА ГРА, а не СПОРТ! — фиркнула мама.
Захаріас грав цілу ніч, але ці слова краяли йому серце.
* * *
Алісії нема ще й п’яти років, а в такому віці діти не здатні так вміло втікати з дитячого садка, як вона. «Ми не можемо нести за це відповідальність! Тут не в’язниця!» — заявили працівники садка, коли Суне надцятий раз привів туди малу. «А вона думає, що в’язниця», — відповів Суне. Алісія обожнювала його, бо він її розумів.
Суне щодня мусив плентатися з малою від льодової арени до дитячого садка, а вона знову втікала назад, щоб дивитися тренування. Не мало значення, хто був на арені. Основна команда, дитяча чи навіть фігуристи — їй було однаково. А щойно майданчик хоч на хвилину ставав порожнім, вона натягала на себе ковзани й вибігала пограти. Як можна цьому завадити?
І от одного дня, коли Суне притягнув дівчинку назад у дитячий садок, вихователі, співчуваючи, запросили його випити кави. Врешті, всі зрозуміли, що простіше, щоб Суне зранку забирав Алісію з дитячого садка, особисто відводив її до льодової арени, а після обіду повертався разом із нею, щоб випити кави.
Уже була пізня осінь чи, може, початок зими, коли вихователі розповіли Суне, що стіни в дитячому садку пошкоджені цвіллю, і хоча вони нагадували політикам про ремонт, але у відповідь їм сказали, що альтернативних приміщень для дитячого садка нема. Суне поглянув на Алісію. Добре обдумав цю справу. А тоді повернувся на льодову арену, піднявся до кабінету Петера Андерссона і сказав:
— Тобі справді потрібно стільки місця?
— Прошу? — не зрозумів його Петер.
Суне показав рукою на верхній поверх льодової арени.
— Практично всі кабінети пустують! Тут лише ти, я і Цаккель! Хто ще? Кілька людей із канцелярії на погодинній роботі? Охоронець?
— Більше нікого нема. З клубу… залишилися тільки ми… — кивнув Петер.
Суне взяв із його столу аркуш і ручку, а тоді став щось рисувати, ніби на тактичній дошці.
— Ми знесемо ці стіни. Поставимо добру вентиляцію. Нам вдасться збудувати!
— Вибач, але про що ти говориш? — здивувався Петер.
— Щось більше, ніж клуб! Ми зможемо збудувати щось більше, ніж клуб! — загримотів голос Суне.
Наступного дня Суне взяв свій план будівництва дитячого садка у приміщенні льодової арени і вирушив до політиків.
Більшість із них вагалися, хтось говорив відверто зневажливо, але один із політиків одразу побачив у цьому можливість. Поки інші політики відповідали «ні», він відвідав батьківські збори в дитячому садку й розіслав лавину мейлів. Урешті це переконало інших політиків перепланувати бюджет. Суне отримав фінансування на створення першого в країні «хокейного дитячого садка». Тієї зими діти бавилися на ковзанах не менше, ніж у звичайному взутті. Через багато років Алісія буде розповідати, що саме завдяки цим додатковим годинам тренувань вона стала такою швидкою і вправною.
Вона забуде, що того політика, який прийшов на батьківські збори, звали Річард Тео. Але на наступних виборах виявиться, що його запам’ятали дуже багато молодих батьків у цьому місті.
«Це просто спорт». Ми весь час переконуємо себе у цьому.
* * *
Пізно ввечері Амат телефонує Захаріасу й запитує:
— Що робиш?
— У мене ґейм, — відповідає Захаріас.
Амат часто насміхався з нього
